
тишком-нишком хіхікати будуть, Ось на такій, ска-
жуть, ваговитій темі — і худеньку повістуху од-
чикрижив... Ні, і ще раз ні! Писатиму роман!
Після відповідної роботи абзац звучав уже зов-
сім солідно:
«По-літньому гарячі сонячні промені, які так рід-
ко балують лісове заозер’я наприкінці серпня, з
трудом пробивалися крізь густі, як передосіннє
темно-зелене мереживо, крони золотавих, ніби
охоплених охряним полум'ям сосон. Десь поблизу
діловито, наче не відчуваючи загрози, постукував,
шукаючи здобич, скромний трудівник лісу —не-
втомний роботяга — дятел. Гаряче, мов розплав-
лене скло, повітря було щедро і щільно напоєне
духмяними пахощами свіжої хвої, янтарної смоли
і гіркуватого диму — тривожного провісника стрім-
ко й невідворотно наступаючого смертельного во-
рога всього живого — згубного й всепожираючого
вогню».
Ось так і написав письменник роман. І вийшов
роман у світ —товстий, як історія середніх віків.
І ходив письменник серед колег веселуном-гого-
лем, оскільки довів практично свою письменниць-
ку хватку...
А я недавно побував у сосновому бору, про який
написано роман. Зніміть капелюхи, браття-пись-
менники. Нема вже того бору. І густої зелені не-
ма, дятла не чути, і смолою не пахне. Тільки аку-
ратні пеньки на тому місці стирчать.
Не пожежа тут винувата. Лісоруби все вируба-
ли. Папір щоб для роману виробити.
6