
ник. Серед бруду й покидьків вона знаходить собі
харч, наїдається, а потім акуратно почистить пір’яч-
ко, гляне в люстерко калюжі, манірно дригне хво-
стиком, — і хоч зараз на конкурс пташиної краси!
Пригадую, ми, босякуваті хлоп’ята міської око-
лиці, що відчували до цих крутихвісток інстинк-
тивну ворожнечу, підстерігали їх з рогатками на
узбіччі базару — там, де приїжджі дядьки вішали
на голови коням торби з вівсом, а посмітюхи на-
хабно порпалися між кінських копит, сподіваючись
поживитися зерном хоч не спереду, то позаду яко-
гось старого мерина... Тепер на колгоспному базарі
більше автомашин, ніж коней; тепер у нових будин-
ках є сміттєпроводи — і посмітюхи начебто стали
переводитися.
Та, коли придивитися пильніше, їх ще можна
вгледіти.
Ось нещодавно судили громадянина за розтрату
державних коштів. Сивий чоловік із склеротични-
ми жилками на носі жалісно сякався в напахчену
хустинку й довго пережовував сльозливі слова про
те, що його збив з путі праведної «біс у спідниці».
Однак жалю він не викликав, бо навіть порядний
кінь сам не лізе до чужої торби і не годує добро-
вільно злодійкуватих утриманців за їхнє гарне
пір’я... Ну, а «біс»? Такий справді був. Але який
же це «біс»! Це звичайнісінька посмітюха, підстри-
жена, правда, за останньою модою й зодягнута з
шиком, відповідним до суми розтрати. Метикувата
пташка знайшла-таки для себе індивідуальний
смітник.
Що ж, у цьому випадку майже все ясно. Дозво-
лю собі повторитися: дурням співчувати не треба,
10