
високий агрегат. Запалювались-виморгували вог-
ники на табло, і щось тихенько дзижчало, мов
джміль. До жінки з сигаретою в зубах і копицею-
волосожаром на голові підходили відвідувачі з
острахом і з трепетом душевним.
Альфаміна кидала короткі, як заячий хвіст, скупі
слова.
— Не встигне сьогодні — завтра прийме.
Мені пощастило сьогодні. Переступив поріг і
метикую собі: який же сам Гаврило Іванович, коли
до Альфаміни Щітки неприступ?
А воно вийшло шиворот-навиворот. За столом
сидів звичайний собі добряк з повним, рум’яним,
як у немовляти, що тільки-но кинула ссати, облич-
чям і настобурченим волоссям. Добряк в’яло, для
годиться, лаявся з кимось по телефону. І по кілька
разів повторював, позіхаючи:
— І все, і точка, і будь здоров!
Поклавши трубку, простягнув широку, як мли-
нець, долоню.
— Сідай, — хрипло кивнув по-простецькому і про-
вів долонею по обличчю. — Чув? йому подай на
тарілочці чотири кімнати. Він, бачте, композитор
і йому окремий кабінет давай для творчості. На-
лежиться згідно відомої ухвали. І правильно — на-
лежиться.
Мені стало шкода засмиканого добряка з втом-
леними очима і хриплим голосом.
— І дав би йому чотири кімнати. Дав би! Бо
люблю його музику. Якби не сиділи в мене на шиї...
Він заломив мизинець.
— Лівий крайній — раз.
7