
Першим і найоперативнішим каналом правив для
них квартирний телефон. Вранці, так десь о дев’ятій
годині по сніданку, знімалася телефонна трубка і по-
чиналося:
— Станція! Алло, станція! Маруся? Доброго ран-
ку! Зв’яжи мене хутенько з Березівкою. Алло! Бере-
зівка? Хто біля телефону? Ага! Здрастуй, Петре Іва-
новичу! Семенюта говорить. Ну, як там — сієте вже?
Ну сійте, сійте. Тільки дивіться мені, щоб на високо-
му агротехнічному рівні було. А як на сьогоднішній
день з удоями? Менше ніж учора? Чому менше? Ви
там дивіться мені, бо за це діло тепер строго пита-
ють. Що? Не чую. А-а, чому не приїжджаю... Зане-
дужав, понімаєш. Так поперека ломить, хоч на стін-
ку лізь. Вже й гарячим піском вигрівав, і шерстяною
хусткою обмотувався—не помагає. Ломить, поніма-
єш, і ломить. Це, мать, на погоду. Ну, привіт...
Другий канал — це виїзди «на місця». Глянеш, бу-
вало, вранці на заміські «большаки», так тільки ку-
рява стелиться. Мчаться «Побєди», «Бобики», мото-
цикли, бідарки. Це їдуть «на службу» кочові керів-
ники.
А ввечері всі ці транспортні засоби крутять ко-
леса у зворотному напрямку.
Отак і їздилося сюди та туди. Вранці з міста в се-
ло, увечері — з села в місто. Ясно, що від такого ке-
рівництва і колесам було горе, і колгоспам не со-
лодко.
Я був глибоко переконаний, що моторному племе-
ні кочових керівників прийшов уже кінець. Не раз
же їм казали і лагідно й сердито: «Годі вам їздити
туди-сюди! Перебирайтеся вже на села та беріться
по-справжньому за роботу!»
6