Журнал Перець

ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1991 №19 Сторінка 2

(Гуморески, Допекло, Іронізми)

/ Журнал Перець /Архів / Рік 1991 / № 19 / Сторінка № 2

Журнал Перець 1991 №19 Сторінка 2 - Гуморески, Допекло, Іронізми. Малюнки А. ВАСИЛЕНКА Уже скоро два роки, як у коридорах «Перця» періодично з'являється добряче підтоптаний чоловік із печальними очима. Щоправда, інколи ті очі бувають не печальними, а лютими. Коли вони печальні, чоловік розмовляє з нами сумовито, із зітханнями й скрушним похитуванням головою, по відношенню до нас іще й з певним співчуттям: мовляв, ехе-хе, хлопці, що ж і ви, дивлюся, через себе не перестрибнете... Якщо ж його візит починається під блиск очей, котрий можна порівняти з сяєвом добре нагостреної козацької шаблюки, ми зарані готуємось: зараз навколишній простір сповниться громом добірних, майже фольклорних прокльонів, ображатися на які ми, одначе, не будемо. Бо знаємо: наш відвідувач жертва непра-вової держави. А ми перчани мимовільні посібники цієї держави, позаяк своїми фейлетонами на його захист сприяли і сприяємо озлобленню проти цього нещасного дядька численних урядників різного калібру, для яких поняття «закон» і «право» пусті звуки. Хоча, якщо вдуматися, усій його біді можна було б зарадити протягом якихось двох годин від прийняття дуже простого рішення й до дуже простого виконання більше просто б не встигло минути. Настільки це, здавалось би, дрібна але, на наш погляд, не дріб'язкова справа. Започаткувалася ця справа, коли на межі присадибної ділянки подружжя сільських ветеранів їхні сусіди люди безпардонні, не обтяжені сумнівами морального плану щодо своїх дій, зате обдаровані долею родичем- Тіні незабутого предка. ГУМОРЕСКА Після обідньої перерви до мене підійшов бригадир тракторної бригади Мудраченко й сказав: Завтра у нас загальні колгоспні збори. Знаю, кажу. Обов'язково прийду. Та не в цьому річ. Прийду не прийду. Справа така, що треба виступити. А що сталося? дивуюся. У нас є ніби штатні промовці. Голос народу! Павла Петровича так вихваляють, що хоч відразу став на постамент. Не та ситуація, скривився Мудраченко. Не та ситуація. Перебудова, брат. Ось така штука. Штатні оратори не в моді. Ніхто їм не вірить. А я й не знав, ніяковію. Чого не знав? Ну, що перебудова. Ти що?! Ні, я чув, але в нас як були штани, так і лишились. Живуча система. Нічого не поробиш. А тепер кінець. Тепер крайнього знайшли... А чому я? Бо ти мовчав. Нікого не хвалив. Не підтримував. Робив свою справу. Такі в авторитеті завжди були... Гаразд, погоджуюся. Буду хвалити. А що сказати? Темнота, каже Мудраченко. Не орієнтуєшся в політиці. Відстав від часу. Але ж ви самі сказали... Що я сказав? Ну, що потрібно виступити. Сказав. Але як, як виступити? Звісно, як! Похвалити. Ні в якому разі. Не модно. Плюралізм. Гласність. Демократія. Треба критикувати. Кого? Голову. Чужого? опе*п '' ЩО Б РОБИВ ПІВЕНЬ, ЯКБИ НЕ РОЗВИДНИЛОСЬ! міліціонером, спорудили височезний паркан. Зауважимо принагідно, що на висоту різних огорож існують спеціальні норми затим, щоб наші славні трудівники, затіваючи спорудження парканних об'єктів, не псували один одному настрою і не позбавляли один одного належного кожному шматочка сонця. Сусіди позбавили. Особливо ж прикро нашому ветеранові стало від того, що родичі міліціонера затінили йому саме ту діляночку, де найкраще росла і давала найсмачніші плоди полуниця культура, як відомо навіть журналістам, виключно сонцелюбна. З того й почалося. Ветеран пішов по «інстанціях». Перегодом, коли, вичерпавши свої можливості й набувши печалі та люті у погляді, однак не здобувши справедливості, він прибув до «Перця», по тих же «інстанціях» пройшли і ми. Ці «інстанції» такі: сільрада, райвиконком, облвиконком. Потім знову облвиконком, райвиконком, сільрада. І ще раз. І ще... Наче й забагато для одного паркана, чи не так? Але заковика у тім, що урядники, з якими довелося вступати у навколопарканні контакти, з одного боку, погоджувалися навіть письмово з тим, що міліціонерові родичі вчинили негарно, не по-сусідському, а навпаки по-свинському, до того ж порушили відповідні норми щодо висоти огорожі, Свого. Нашого... Григорія Козоріза. Як це так?! Дуже просто. Мовляв, він і такий, він і сякий. А що сталося? Нічого! Час такий. Треба і все. Дозарі-Зу* Знімають? цікавлюся. Звідки ти взяв? Ви ж самі сказали. Що я сказав? Ну, щоб критикував. Горе ти моє... Ну, сказав. Ну, то й що? Кого нині після критики звільняють?! Нині це модно. Отож-бо я й кажу, що треба. Що треба? питаю. Критикувати. Це модно, каже Мудраченко. Потрібно вкрай. Нині збори без критики що обід без чарки. Людина, якої не критикують, підозріла, як турецький піддашок. проте з іншого боку згадані урядники нічого конкретного не робили, щоб відновити справедливість і продемонструвати сільській громаді торжество права. Бо право таки ж мусить бути правом чи йдеться, як нині кажуть, про доленосні справи, чи про звичайний паркан. І влада повинна твердо стояти на боці й сторожі права. Отож свій перший фейлетон ми так і назвали «Паркан і влада». Другий на цю ж тему і про той самий паркан називався інакше, але теж красиво «Кому потрібні Ради без влади?». Ну, й були ще дві чи три невеличкі сатиричні (сатиричні! про паркан!) заміточки, де ми теж таврували ганьбою як безсовісних сусідів родичів міліціонера, так і тих високих посадових осіб, котрі, як з'ясувалося у процесі боротьби за шматочок сонця для ветерана з його полуницями, демонстративно чхають і на мораль, і на право. Й, кінець кінцем, добилися, так би мовити, зворотного результату. «Інстанції» перестали…

Гуморески Допекло Іронізми

Бібліотека | Архів | Контакт | Зиз | Карикатури | Комар | Лис Микита | Обкладинки | Про Перець | Рейтинг

Copyright © 1922-2024 "Перець"