Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1954 №10 Сторінка 3

/ Журнал Перець /Архів / Рік 1954 / № 10 / Сторінка № 3
Журнал Перець 1954 №10 Сторінка 3. Олесь ГОНЧАР У пізній час мчить нічними полями машина. Далеко на обрії зрідка погуркує грім, звиваються блискавиці, оповиваючи хмари тремтливим голубуватим сяйвом. У повітрі чується парність, запах близької грози. Дуже просто: носом... Ну, це ти кинь... Щоб я своїм носом... Бути цього не може! Не возимось, поправила трактористка, а підіймаємо. Машина була з тих, що вдень вражають колгоспну дітвору своїм зовнішнім блиском і білими кругами в колесах. Проносячись селами, вона здіймає куряви більше, ніж інші машини, і діти довго біжать за нею, захлинаючись пилюкою, захоплено вигукуючи: А ось ви попробуйте ще раз задрімати... Одразу й сюркає. Зім! Зім! Зім!.. Жухарєв, це правда? запитав Іван Петрович суворим ТОНОМ. Пробачте, в недочув, про що ви?.. Це ось він заливає, недбало кивнув Іван Петрович на шофера. Каже, нібито я сам себе розбудив, власними своїми руладами... Га? В цей день машина була вся закіптюжена. На скаженій швидкості пролітала селами, проносилась мимо польових таборів, майже ніде не зупиняючись. Лише надвечір зупинилася в рибартілі і простояла там лід вербами в холодку до самих сутінків. Зацікавлені колгоспники здалеку бачили, як шофер доливав у радіатор води і як рибалки розкладали на березі вогнище. Боюсь, Іване Петровичу, чи й справді у вас не нежить... А ви ще біля тієї юшки поповозились, ДО НІДІЯЖОН роздяглись... Вірно: у них там вогкість у рибартілі, водойма... В мене пеніцилін у таблетках є. Може, дати під язик? Гм... підіймаєте. А зведення дали, що все вже, до останнього метра піднято! Такого ми не давали. Очі, значить, замилюєте, га? Не знаю, хто вам замилював. Ми зведення точні подаєм. А голова де? Дома. Де ж йому в таку пору бути. Гаразд, я з ним ще поговорю... Ну, а ти ж як? Трактористка вже з явною неприязню дивилась на цю обважнілу постать в парусиновім кителі, з блідим, одутлуватим. якимось риб’ячим обличчям. «Видно, рідко залишаєш, чоловіче, кабінет!..» Зараз у машині, сиділо всього троє: розрахован а шофер за ій на шістьох, кермом, право- руч нього обважнілий мужчина, що, видно, куняв, а за спиною в них у темряві причаївся ще хтось третій. Цей останній подавав ознаки життя лише тоді, коли його кликали. Обважнілий безперечно куняв. Це видно було по тому, як опустились його плечі, як низько сидить на лобі напіввоєнний білий картуз, і по тому, який байдужий він до всього навколишнього: до своїх супутників, до численної комашні, що мерехтить, як віхола, у світлі фар і. б’ючись, заліплює скло, до степових пташок, що, сполохані машиною, раз у раз свічками йдуть вгору, у височінь. К чорту, бурннуп Іван Петрович і смачно позіхнув. Як ти іадасш, Жухарєв, буде сьогодні дощ? Згідно ирогно»у, не повинно б бути... А а, твої там прогнози... А блискавки ото чого крешуть? На дощ, звичайно... І хмари все небо облягли... Пора б, може, про ночівлю подумати? Не глиняні, не розкиснемо, бадьоро відповів Іван Петрович. За скільки часу вирвались, нарешті, в низи, а тепер щоб під стріхою десь ховатись? Га? Бокове скло біля свистить розітнуте шофера спущено, і чути, як машиною польове повітря. Вам видніше, Іване Петровичу... Бензин є? Та ще півбака... У самій машині панує тиша. Всі дверцята причинені щільно, не бряжчать, мотор працює рівно ніякого стороннього звуку. Лише час від часу звичну тишу зненацька порушує дивний свист, короткий, переривчастий (зовсім не схожий ні на свистіння вітру за склом, ні на по- свист якої-небудь пташки, нагло піднятої з трави). Часом, навіть той, що куняв, раптом прокидався від нього, намагаючись второпати, в чім річ. Ну й жени до переможного кінця .. Коли що до чого, то десь і під копицею сіна ночуємо. До труднощів нам не зпииаіи. Га? Здається, далеко вже заїхали, спробував був заговорити про щось Жухарєв, але Іван Петрович обірвав його веселим, насмішкуватим окриком: Жухарєв, це ти свистиш? З глибини машини шанобливо відгукувалось: Пробачте, Іване Петровичу... Це не я. Зітхнувши, обважнілий ще нижче насував на лоба картуза і знову схиляв голову, ніби в глибокій задумі. Загойданий ресорами, він швидко заспокоювався. Однак минала хвилина друга, і повторювалось те ж саме: знайомий свист якимось чином знову оживав, близький, набридливий, дратуючий. Іван Петрович, прокинувшись, круто повертав голову назад: Чи ти перестанеш, нарешті, свистіти, Жухарєв? Ти що навмисне вирішив нерви з мене мотати? Що, значить, далеко? Від чого далеко? Від «Авангарду»? Не один ще буде попереду «Ав зн-гард», і скрізь нам треба встигнути... А якщо ти про ночівлю, то не дрейф, Жухарєв; всюди нас приймуть, всюди ми, як то кажуть, «в род-ном своем отечестве»... Незабаром в глибині поля заблискотів вогник трактора. Вибравшись десь із долини, він став повільно рухатись пагорбом, і було таке враження, що рухається він далеко по самому обрію, поміж низько навислими синіми тучами…

Бібліотека | Архів | Контакт | Зиз | Карикатури | Комар | Лис Микита | Обкладинки | Про Перець | Рейтинг

 Copyright © 1922-2024 "Перець"