Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1978 №16 Сторінка 3

Журнал Перець 1978 №16 Сторінка 3. людей». Самодур поступово стає рідкістю. Не настільки, звичайно, щоб його заносити у Червону книгу, але кожен повноцінний екземпляр, як правило, відомий широким місцевим колам. Скажімо, біографію Якова Михайловича Гурина, начальника скромненького Білопільського цеху Путивльського заводу на зубок знали товариші з повноважних обласних установ і організацій. Про район я вже не кажу. Тут навіть згадка про нього в багатьох може викликати алергію. А недавно і Перцеві про нього повідомили: приїжджайте, мовляв, помилуйтеся. «НІЧИЯ НА МОЮ КОРИСТЬ» Приїхали, подивилися. Нічогенько собі. Якби, приміром, де-небудь і коли-небудь відбувся конкурс хамлюг і самодурів. Яків Михайлович, на нашу думку, неодмінно лосів би призове місце. Бо такого принципового і послідовного любителя перегинати палицю треба ще пошукати. У цех Яків Михайлович прийшов, маючи за плечима три суворі партійні стягнення із занесенням до облікової картки та чотири звільнення з керівних посад. Звільняли Гурина і виносили йому догани з одного і того ж приводу: за грубість, зловживання службовим становищем. Здавалося б, життя так його потовкло, що десято му мусив би заказати. Та виправлятися на ново- му місці Яків Михайлович почав із того, що окинув поглядом невеликий підлеглий колектив і визначив приблизно, хто йому не подобається. Таких набралося дев'ятнадцять. Далі все було простіше. Не до душі комусь, що керівна діяль- ність начальника супроводжується виверженням словесної магми, як відразу слідувала пропозиція: «Пиши заяву!» Нерідко, щоправда, Яків Ми- хайлович урізноманітнював репертуар і замість звичного «Пиши заяву» казав «Геть із цеху!» або «Щоб твоєї ноги тут не було!» Коли через вісім місяців його керівництва у цеху не зосталося жодного з малосимпатичних йому працівників, Яків Михайлович спіймав себе на думці, що й голова цехкому профспілки Галина Павлівна Рацина не зовсім йому подобається. Мало того, що брала під сумнів кадрову політику начальника цеху, так іще й вірних людей переслідувати почала. Не встигне чоловік у витверезнику переночувати чи з міліції вибратись, як його на цехком тягнуть, кісточки перемивають. Терпів-терпів Яків Михайлович таке насильство над людською особою, а тоді відкликав голову цехкому убік і поцікавився: Тобі що більше усіх треба? Не чіпай моїх людей. Так «сигнали» ж з міліції йдуть, на них реагувати треба. От і реагуй: так і так, мовляв, всипали ка-нурикам під саму зав'язку, до нових віників пам'ятатимуть. А оцих своїх асамблей не влаштовуй. Ясно? Обманювати не буду, відповіла Рацина. Ой Галю, Галю, проспівав Гурин, важко нам з тобою буде. Усвідомлюєш? Може, сама заяву подаси, чи як? Заяви Рацина писати не захотіла, і Яків Михайлович пустив проти неї в дію багатий арсенал засобів. Не дозволяв іти на сесії міськради і засідання виконкому (Г. П. Рацина була депутатом) У виконкомі йому роз'яснювали статус де путата, Гурин з усім погоджувався, вину свою визнав, а повернувшись у свій кабінет, писав дирекції Путивльського заводу брехливі доповідні, накликаючи на голову Галини Павлівни адміністративні стягнення. Підбурював п'яничок: вислужується, мовляв, Рацина, «крові» їй хочеться, а я вам пропасти не дам. Коли ж нацькувати колектив на голову цехкому не вдалося, наказав вахтерам не пропускати Галину Павлівну иа територію цеху, у її відсутність призначив дату профспілкових зборів і сам провів їх. Завершився цей букет зловживань незаконним звільненням Г. П. Рациної. З Білопілля не вибували комісії. Одні скасовували стягнення, накладені на голову цехкому, другі відміняли наказ про звільнення, треті штрафували Гурина за самоуправство. Та…


 Copyright © 1922-2024 "Перець"