Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1986 №09 Сторінка 3

Журнал Перець 1986 №09 Сторінка 3. ПИТАННЯ РУБА! Не з того боку І треба ж таке: аж смішно. Взялися за психологію людини. Почали перебудовувати (чуєте!), перебудовувати психологію кадрів. Мовляв, це найважливіший фактор у прискоренні нашого зростання. А силу звички, цікаво, при цьому враховано? Мій другий характер враховано? Я з ним роками жив! А тепер хочуть, щоб я не жив, як раніше. А де ж психологічна підготовка? Ви коли-небудь бачили скрипаля? Професіонала! Здається, вже на тій скрипці струни пообгризав. А дивись, перед тим, як розпочинати свій концерт на скрипці з оркестром, починає пілікати. Або візьміть дантиста. Він же відразу не лізе вам до рота. Не заглядає, хоч тих ротів на своєму віку він надивився і стільки тих зубів з'їв, пардон, вирвав, що вам і в дитинстві не снилося. А налаштовується. Психологічно готує себе. Психологічно та й індивідуально. А тут хочуть гамузом. Візьміть моє життя. Ходив я вчора в касу. Не в ощадну. А в ту, що квитки продає у різні напрямки. Йду, звичайно, бадьорий, веселий. Пісеньку насвистую. А чого ж? Я в тій касі усі ходи знаю. В усіх напрямках. Заходжу, як завжди, зі службового ходу. Відчиняю двері. Привіт! кажу і подаю руку якомусь молодикові. Точніше, намагаюся подати. Він і свою простягує, але десь на рівні мого плеча, й собі, ніби передражнюючи, каже: Привіт! А після цього тикає тією рукою на двері. Ще й підморгує. Ага-а! думаю, поміняли тьотю на племіннич-ка, але суть та ж сама залишилась. Слухай, племяша, шепочу по-родичанськи йому. Квиток на південь, у теплі краї, треба. Купейний. Нижня полиця і подалі від ватерклозета! І все таке інше. Й далі підморгую. Він не залишається в боргу втричі швидше мені моргає. Ще й (певно, від переляку) заїкатися почав. А-а ви-и, дя-дя, в ка-сі були? А я, по-твоєму, де знаходжусь? У кабінеті прем'єр-міністра? Ви знаходитесь у служ...служ...бовому при...при...міщенні! заїкається і показує на той бік дверей, де табличка «Стороннім вхід заборонено». Та ти що! Я ж тут не менше п'ятнадцяти років квиточки брав. Ти ще тоді, мабуть, на дитячих їздив... Здачі не треба! викидаю перед його носом четвертак, як туза козирного. А він мене, собацюра, за плечі, делікатно повернув обличчям до дверей... Ногою чи, не дай боже, там коліном у підтекст... Воронь боже! Чого не було, того не було. Вивів культурно. Запитав, чи я грамотний. Я чемно кивнув. Він мені, інтелектуал нещасний, ще раз прочитав табличку «Стороннім вхід заборонено» по складах. Сказано ж, заїка. А тоді помахав на прощання ручкою і чистісінькою англійською мовою додав: «Гуд бай, папаша!»…


 Copyright © 1922-2024 "Перець"