Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1986 №17 Сторінка 2

(Телеграфне Агентство Перця)
/ Журнал Перець /Архів / Рік 1986 / № 17 / Сторінка № 2
Журнал Перець 1986 №17 Сторінка 2 - Телеграфне Агентство Перця. Відкритий лист голові Житомирського облвиконкому В. М. ЯЛТИНСЬКОМУ Вельмишановний Василю Миколайовичу! Як Ви, очевидно, знаєте, фейлетон це не набір компліментів. А я от мало не відступив від традиції. В тому розумінні, що написав фейлетон у повній відповідності з вимогами жанру, але закінчив його компліментами. Компліментами на адресу Вашого заступника Антона Степановича Малиновського. Фейлетон був про дороги. Точніше, про вулиці. Про оті самі сільські вулиці, які викликають у багатьох літераторів лірично-сентиментальні спогади про босоноге дитинство і надихають їх на написання повістей і дилогій-тетралогій про гусей, череду, набіги на садки, парне молоко у полив'яному глечику, батьківську лозину чи пасок як неминучу розплату за деякі розваги, словом, про все, що може згадати урбанізований виходець із села, навідавшись до нього через кілька десятиліть. На відміну від згаданих літераторів, у корінних жителів Макарівок, Лелеківок і Обозні-вок щоденне споглядання рідних вулиць здебільшого викликає зовсім інші емоції. Особливо ранньої весни або пізньої осені. Бо для них вулиці служать не джерелом натхнення, а місцем для пішого або транспортного пересування. І коли на цьому місці ноги з багнюки не витягнеш, коли на ньому безсило в'язнуть по саму кабіну багатосотсильні трактори, то тут, ясна річ, не до лірики. Отож і взяв я кільканадцять листів із свіженької пошти, сів на телефон, переговорив із причетними до благоустрою сільськими керівниками і написав фейлетон. Бо картина з телефонних розмов вималювалася аж ніяк не рожева, а висновки ще похмуріші. Більшість моїх співрозмовників сприйняли повідомлення про те, що з їхнього села надійшла скарга на погані дороги, як щось таке, що в голові не вкладається і може бути охарактеризоване не інакше, як побутова розбещеність. Мовляв, із жиру бісяться. Мовляв, з діда-прадіда багнюку місили і нічого, бо на те воно й село, щоб у ньому багнюка була: на асфальті ж хліб не родить і корови не пасуться. Не туди, натякнули мені, я дивлюся, не тими масштабами мислю. Даними про енергоозброєність треба ілюструвати зміни, які сталися на селі. На кожну пару робочих рук по кілька десятків механічних кінських сил нині припадає, від-годівельні комплекси, наче гриби після дощу, повсюди ростуть, відповідно зростає і добробут колгоспників: чи не в кожному дворі як не мотоцикл, то «Жигулі», про ліс радіо- та телеантен над дахами будинків уже навіть районні газетярі не пишуть, бо звичним це стало. А подивись, порадили, які то будинки! Палаци! А заглянь, підказали, у шафи для одягу в цих будинках. Не кожен городянин може похвалитися таким гардеробом. Словом, стираються грані між містом і селом, а в окремих місцях зовсім стерлися. Я й сам це знаю. Тільки от дивлюся на оцей знімок, надісланий мені із селища Кодаки Васильківського району Київської області (фото 2), і думаю: Ну, і що з того, що у жителів вулиці Ювілейної у тій шафі висять наймодніші костюми і найошатніші сукні, а для ніг припасено по кілька пар модельного взуття? Що з того, що у дворі стоять «Жигулі»? Куди ними можна проїхати, якщо тут амфібія потрібна? Про які моціони може бути мова, якщо навіть мисливські чоботи не врятують? І тому я цілком поділяю думку авторів скарги із села Шилівки Зіньківського району на Полтавщині, які вважають, що через те й молодь у їхньому селі не лишається, бо, маючи такі ось вулиці (фото 3), вона, молодь, починає забувати, що таке туфлі. Ми багато говоримо і пишемо про любов до рідного села, про спадкоємність поколінь. Проте ніякі, навіть найбарвистіші слова не дійдуть до розуму і серця, якщо вони не будуть підкріплені елементарною турботою про тих, кого ми до цієї любові закликаємо. Саме елементарною турботою, бо я глибоко переконаний, що, скажімо, впорядкування вулиці Гагаріна села Бочаниця Гощанського району Ровенської області не потребує титанічних зусиль з боку голови місцевого колгоспу В. Г. Леуся. Досить було б Валентинові Герасимовичу розпорядитися, щоб її розрівняли бульдозером чи грейдером, і вже скарги не надходили б до редакції, а, чого доброго, хтось із молодих бо-чанців подумав: «Ти бачиш, як дбає про нас голова колгоспу!». А подумавши, не спакував би чемодани, і поповнилися б механізаторські лави молодим трактористом. Відчуваю, що Вам, Василю Миколайовичу, вже не терпиться запитати: а при чому тут я, що товариш Леусь не виділив бульдозера, при чому тут мій заступник…
 Телеграфне Агентство Перця

Бібліотека | Архів | Контакт | Зиз | Карикатури | Комар | Лис Микита | Обкладинки | Про Перець | Рейтинг

 Copyright © 1922-2024 "Перець"