Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1991 №14 Сторінка 2

(Допекло, Телеграфне Агентство Перця)
Журнал Перець 1991 №14 Сторінка 2 - Допекло, Телеграфне Агентство Перця. Іван СОЧИВЕЦЬ А ЧАЙОВІ ПОШТОЮ... Якось у одного офіціанта спитали, яка в нього найзаповітніша мрія? Недовго думаючи, той відповів: Щоб відвідувачі ресторану обідали дома, а чайові надсилали поштою. Мабуть, чимало наших людей мріють саме про таку роботу, а оскільки кожен намагається хоч частково втілити мрію в життя, то і маємо рекордну кількість тих, які хочуть робити мінімум, а одержувати максимум. Може, тому за статистикою на кожного доперебу-довного працюючого-виробника виходило по десятку і більше різного калібру керівників і функціонерів, які засіли в різного роду трестах, главках і міністерствах. І от нарешті ми дружно засудили цих знахабнілих «прилипали, бюрократичних монстрів, що багатократно перетинали дорогу товарам і продуктам на шляху до покупця. Засудили і стали дружно ламати цю бюрократично-командну структуру. Шість років ламаємо, тавруючи на всі заставки тих, хто паразитував на товарах, на продукції, значно їх удорожчуючи. Окремі успіхи в зруйнуванні старої системи, як той сказав, намітилися. І що ж? Ближче став виробник до покупця? Нічого подібного. Виробникові тут же перетнув шлях... посередник. І не просто перетнув, а пішов навперейми. Притому косяком. Почали, як гриби після дощу, плодитися посередницькі фірми, кооперативи, біржі, де продають і скуповують, скуповують і продають. Зрештою, в кого скуповують, кому і за скільки продають діло покупців і продавців. Але в тому-то і річ, що партнером в біржових іграх виступає... держава. На біржах здебільшого скуповують продукцію державних підприємств, товари і сировину, виготовлені за державний кошт, а продають посередникам. Ті, у свою чергу, іншим посередникам. Трапляється, товар, зробивши коло, знову повертається до того ж самого продавця. І той самий продавець знову продає той самий товар, тільки тепер набагато дорожче. Чудасії, чи не правда? Але найпарадоксальніше, що за кількістю бірж наша країна вже вийшла на перше місце в світі. Певно, за кількістю торговельних посередників також. Товарів усе меншає, зате кількість тих, хто хоче їх продавати, росте. Не треба бути економістом, щоб зрозуміти, у скільки разів має подорожчати цей товар, аби нагодувати всіх тих, хто причетний до його збуту. А все це разом ми називаємо ринком. Хоча, як відомо, найперший крок до ринку це максимальне наближення виробників до покупця. Ще вісімнадцять років тому «Перець» пропонував, аби колгоспи і радгоспи повідкривали в містах і містечках власні «фірмові» магазини, щоб безпосередньо, без торгових баз та інших торговельних надбудов, виходити напряму до покупця. Тоді це було сприйнято як замах на систему. Але тепер, здається, є всі можливості для такого от безпосеред-ницького контакту. І чи багато сьогодні таких «фірмових» магазинів, ресторанів, кафе зустрічали наші читачі? Та що там колгоспи і радгоспи? Хай спробує індивідуал-ентузіаст, що виростив теля чи порося, повезти його, приміром, на київський Бесарабський базар. Нічого в нього не вийде. На його шляху вигулькне стільки «посередників», що весь його ентузіазм мов корова язиком злиже. Дивно виходить: чим менше стає у нас товарів, тим більшає кількість охочих стригти на них купони, тим більша кількість тих, хто бажає, не вдаривши пальцем об палець, одержувати чайові поштою. А найдивніша в цьому ділі позиція наших законодавчих і виконавчих інституцій, які, декларуючи турботу про людей, спокійно спостерігають, як усе збільшується і збільшується відстань між виробником і споживачем. Ой, яке гарне слово народ! Скрізь його виголошують. Скрізь на нього посилаються. Дехто ним навіть лякає. Довго я те слово сприймав, як абстракцію. Потім дійшло: народ це ж і я. Це ж і дружина. Це ж і Вітька наш малий теж народ. І ще я допетрав, що всі тільки про народ і піклуються. Тобто про нас і нашого малого Вітьку... Якось іду, а біля стадіону гармидер. Не в розумінні безладдя, а гармидер організований. Санкціонований. На трибуні промовці, внизу слухачі. Довкола мирна міліція. І чую з гучномовця: «Цього вимагає народ!..» У промовця голос гучний. Чуб мокрий. Обличчя буряком столовим відливає. Він дметься. Розпинається. Аж шкода на ті муки дивитися. Але ж то за народ. Від імені народу. «Стій, ляснув я себе по лобі, я ж теж народ. То це він і від мого імені кричить. І від імені нашого Вітьки. Але ж ти, добродію (на трибуні чомусь усі «добродії»), нас не запитував, чого ми хочемо і як хочемо». Хто це тут зібрався? питаю одного широкоплечого, що тяжко сопе у такт промов-цевих вигуків. Ті, що треба, відгиркнувся широкоплечий. А ти не вловлюєш? Вони ж за народ. А в тебе вони питали, чого добиватись? Навіщо мене питати. Я так собі. Але ж ти народ? Та ніби, буркнув широкоплечий. Доручав ти їм таке говорити? Я ні. А ти доручав? І я ні. То чому ж вони від нашого імені? Ну, ти, не розпатякуй! зиркнув на мене співрозмовник. На те мітинг, щоб від народу говорити... Іншим разом потрапив я на збори організації з якоюсь чудернацькою назвою. І ці теж від імені народу. Один так і сказав: «Народ вручив нам свою долю, ми за нього голови свої покладемо!». А засідання сесії послухаєш, то тільки й…


 Copyright © 1922-2024 "Перець"