ЗМІ про перчан та "Перець" 4 Лютого 2023
ДУДАРБАЧЕННЯ — 2005
Ольга ДУБОВИК
«Шлях Перемоги», 19 жовтня 2005 р.
«Галерея чудотворців» — це компакт-диск у прозі. Простіше — двотомник відомого українського сатирика Євгена ДУДАРЯ. Вийшов, на жаль, таким смішним тиражем, що тільки твори наших сатириків на те спроможні: одна тисяча примірників.
Спробуймо зрозуміти, чому так сталося та що це за книга.
Дудар — сатирик і в житті, і в творчості. Про таких в народі кажуть: «вродись та вдайся». Гострий, гордий, добрий і колючий. Скаже, як зав'яже. На екрани не пнеться. Перед сильними світу цього ковриком не стелиться. Премій не випрошує. Він їх давно має. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературної премії імені Остапа Вишні, міжнародної премії імені Пилипа Орлика, премії імені Петра Сагайдачного тощо. За те, що боровся своїми творами проти тоталітаризму від Австралійської Спілки визволення України отримав «Золоту медаль Тараса Шевченка». Та згадаймо ми, українці, коли останній раз бачили і чи бачили взагалі ми цю доволі непересічну особистість на наших телеекранах з їх постійним засиллям своєрідного російського сатиричного експорту?
Пише Дудар скрізь, окрім парканів. Що у невеличкій київській квартирі, що на своєму «хуторі Мозамбік«. Що на шпальтах газет. Дуже артистично читає українцям власні сатиричні перлини зі сцени на Тернопіллі, Франківщині чи у Києві. Одне слово, ходячий мікс: сатирик-артист.
Сам себе називає «залізним міліметром»: дається взнаки природжена українська скромність. Насправді Дудар — твердий метр. Залізний, срібний, золотий, платиновий — це вже вирішувати читачу. А ще ж, кажуть, біоенергетики довели: твори Євгена Дударя мають надзвичайно життєдайну ауру. Сприяють не лише профілактиці розуму і совісті, а й підвищують громадянську потенцію.
Отже, том перший «Галереї чудотворців» називається чітко: «Профілактика розуму», а другий — ще чіткіше: «Профілактика совісті». Основоположною віссю сатиричного пера Дударя була й залишається патріотична українська константа. Причому, сатира його має суворе обличчя. Окреслюється також кредо: «сміх заради життя, а не життя заради сміху».
Немає тієї болючої житейської занози, яку сатирик не поклав би на лопатки & рамках своїх «профілактик». Ставлення до жінки, як до тяглової сили /Рятуймо жінку», «Біля клітки»/. Культивація жлобства у масовій культурі / «Матильда», «Не плач, Марічко, не плач»/. Вічні перетягування канату на осі «начальник-підлеглий» /«Запах хліба», «Стружка»/. Сімейні баталії як приклад для нащадків /«Стривайте, виросту я», «Уроки виховання»/. Лабіринти кохання і самотності /«Що скажуть люди?», «Додаткові фактори», «Жити — значить боротися», «Експеримент»/. Антиреалії пострадянської медицини / «Крива лікування», «Дихайте, дихайте», «Карма»/ та торгівлі. / «Сила усмішки»/.
Кожен читач помічає характерну рису сатиричного пера Євгена Дударя — афористичність. Тож усяк має можливість назбирати свій кошик афоризмів-дудариків. Наприклад: «Інтелект людини довжиною хребта не вимірюється», «Воно лізе. А я — йду», «Давайте будемо плести гамаки. Щоб мотузка не пропадала», «Апогей пролетарського щастя», «З гумором ти запізнився. Верховну Раду не переплюнеш», «Треба щось робити, бо треба щось їсти», «Тепер кожен робить, що хоче, а їсть, що вкраде», «Співати нікому. Усі прагнуть диригувати», «Цілий рік смітили, щоб за одну суботу прибрати», «Утробний рабський страх — небезпечніший за кулемети на сторожових вишках», «Кохання — це подарунок, за який треба воювати».
І якщо до першого тому увійшли сатири здебільшого суспільно-житейської спрямованості, то другий том — «Профілактика совісті» — має яскраво виражене громадсько-політичне звучання. А все через те, що Дударю — не байдуже. Він тримається власної позиції. Не з тих, «которії не проти». Суспільні перипетії України та українців то радістю, то біллю відлунюють у серці письменника та виливаються у злободенні рядки, які почасти не втрачають актуальності роками та десятиліттями. І також суціль пересипані афоризмами. «Наша Верховна Рада сприймається як «поле чудес», «Безпартійному босу від босого партійця», «Людині притаманна любов до людей, нелюду — ненависть», «Ті, що вчора боролися за свободу, сьогодні дають свободу не здоровому глуздові, а емоціям та амбіціям», «Свободу набагато важче втримати, ніж здобути», «Шукають кістки у молоці», «Коли черв'як виріс у хроні, йому здається, що хрін — найсолодший у світі», «Страшно визволяти раба... Бо завтра він стане твоїм ворогом»...
Двотомник «галерея чудотворців» — найновіший доробок письменника. А доти була ціла творча бібліотека. І жодної з його книг днем з вогнем не знайдеш на столичних розкладках. Як і творів, приміром, Ліни Костенко. Ну, немає пророка у своїй Вітчизні! Що вдієш? Коельо є, а свої таланти сприймаємо як буденність.
Під своїм словом до читача у двотомнику Євген Михайлович підписався «Вічно твій Євген Дудар». Що наш, то наш. Це та еліта, що не відокремлює себе нічим від народу. Виживає також за допомогою присадибної грядки. Заходить також до розтрощеного ліфта. Теж з готовністю їде на зустріч зі звичайним сільським учителем.
Можливо, тому є у Дударя кілька постійних «персонажів з народу», які супроводжують його сатиру. Особливо впізнавані з-поміж них — Ваня Молдаван, Гаврило з хутора Мозамбік, буфетниця Клава, свинарка Астраущенко, Ізя Чачкес, баба Груня. Це дає можливість скористатися доволі вдалими жанровими композиціями, як, приміром, «Звернення Гаврила з хутора Мозамбік до племінних вождів партійних племен України», «Лист запорожців, волелюбних хлопців, яничарам, і в Україні, і не в Україні сущим», «Розмова Ізі Чачкеса із Шоломом Алейхемом», «Звернення Гаврила із хутора Мозамбік до головного психіатра Верховної Ради», «Автобіографія Гниди Калюжного, заготовлена на прийдешнє», «Заява Віті Царапкіна з приводу авантюризму російського парламенту щодо Севастополя та інших приводів», «Інтерв’ю Гаврила з Мозамбіка», «Звернення баби Груні до верховного головнокомандувача».
Отже, у своєму діалозі з читачами та суспільством сатирик Євген Дудар застосовує літературний прийом «свого хлопця», що на сто відсотків себе виправдовує. Адже так простіше і коротше скажеш гірку правду, почасти високопоса-довцям, які не дуже полюбляють її чути. Поруч задіяно прийом авторського осібного звернення. Теж вельми благодатний спосіб донести сатиричну думку не тільки до «пересічного» читача, а й до високопоставленого та територіально чи ментально віддаленого.
Такі звернення зазвичай чітко окреслюють адресата і водночас мету: «Великому «русскоязичнику» з Малої Гарбузівки Іванові Ціпов'язу /що став Цеповязовим/ на чужих і своїх землях сущому», «Одній зоологічно вченій мадам, яка категорично заявила, що українська мова для науки не годиться», «Пам'ятка для склеротиків», «Відкритий лист моєму польському товаришеві у м. Лодзь Єжи Дударю» тощо.
І попри те, що маємо справу з серйозною сатирою, однак, як влучно висловився Орест Сливинський, «а таки насмієшся, бува, аж боки рвеш».
Євгена Дударя треба берегти, як зіницю ока. Адже на сучасному етапі поле української сатири залишилось неораним і незасіяним. А Дудар — стоїть. Такий собі Стоїк. Один у полі воїн. Росте. Цвіте і пахне. Просто є. Усупереч обставинам і завдяки таланту.
