Журнал Перець
ГУМОР І САТИРА

ЗМІ про перчан та "Перець" 29 Січня 2023

[2023-01-29 18:21]

Сатирик завжди в опозиції: розмова з Олегом Чорногузом

І хоча в нас у «Бу-Ба-Бу» патріархом Юрко Андрухович, але є в українській літературі інші, старші патріархи. Ось і до Олега Чорногуза підкралася чергова кругла дата — 15 квітня класикові української сатиричної прози та багаторічному редакторові журналу «Перець» виповнюється 85 років. Звісно, Читомо не могло оминути цю подію, тож звернулося до Олега Федоровича з проханням про інтерв’ю в переддень святкування і знайшло для нього ідеального співрозмовника — Олександра Ірванця.

 

– Як воно, Олегу Федоровичу, у 85?

– Не вірю й сам. Не більше 58. Якщо читати цифри не по-нашому. Претензія на жарт.

– Жарт класний, а якщо ще й почуваєтесь відповідно… Щирі вітання. Але з іншого боку — ви в літературі вже понад шість десятиліть. В самій гущі процесу, знали й знаєте особисто багатьох письменників, відстежуєте якісь зміни, якісь тенденції. Тож природним буде наступне питання. Наскільки змінилась українська література і зокрема сатира за часи вашої діяльності в літературі?

– На мій погляд, різко змінилася. Ми втратили в ній класицизм і українськість. Ми втратили скромність і всепланетно оголилися, гублячи своє обличчя. Починаючи з еротичних досліджень українського сексу і до обсцентної лексики для зв’язку між словами. Це не українська література. Українцям за ментальністю це не властиво. Така моя суб’єктивна думка. І я маю на неї право, нікому не нав’язуючи. Російське матюччя нам принесли москалі на плечах своїх гарнізонів у часи «скаженого Петра». До цього (читай подорожні нотатки Павла Алепського, де він описує Україну, як другу Елладу в Європі) наші лайки носили позитивний чи швидше іронічний характер. «Якщо втопишся, то додому не приходь», «Щоб об тебе комар носа обламав».

У сатирі помер найчитоміший жанр тоталітарного режиму – фейлетон, який друкувався на останній сторінці усіх газет, і передплатник читав газету ззаду наперед. Щезла байка – ознака поневоленого народу, як і народна усмішка. Тепер ми стали нібито вільні. Вільні від усього – у тому числі й від українськості. Публіцистика настільки оголилася (у тому числі й телевізійна), що такі словесні паради нагадують подіуми чи порнокастинги… От і в мене вигулькнуло кілька словечок, що обкрадають і збіднюють багату українську мову. А звідси – зупиняють її поступ до неологізмів, збагачення рідної мови.

Сатирик завжди в опозиції: розмова з Олегом Чорногузом


Раніше я боявся сидіти біля телевізора, коли йшли американські фільми, в яких автоматні черги вилітали зі стволів рідше, ніж улюблені слівця американського кіно типу «трахнути» – національній обробці, себто в перекладі українською. І коли мене п’ятирічна внучка запитувала, «а що цей дядечко хоче зробити цій тітоньці, коли так каже», то я розгублювався і вдавався до гумору. Казав, що дядько хоче забити кілька цвяхів у дошку чи вдарити тітку по м’якому місці, щоб вона дядю слухала.

Це те, що ми сьогодні, розкривши вікно у світ, набули. А втратили авторитет письменника, який все-таки шанувався, хоча не найчастіше, і розстрілювався не найрідше. Тепер письменника, як і його книжки, «розстрілює» разом із «прогресом цивілізації» світова мережа інтернет. Книжка не викликає поваги, як і письменник. Навушники заміняють інтелект та енциклопедичність! Ми тепер виховуємо вузькопрофільного сапієнса, який ковтає те, що кимось попередньо розжоване.

– Від 60-х років минулого сторіччя і до 2021-го – це все ж серйозний відрізок часу. Що ми набули, а що втратили в жанрі сатиричної прози? Це навздогін попередньому питанню. Наприклад, я вже й не пригадаю, коли брав до рук збірку прози з означенням жанру «гуморески». А в 60-ті та й у 70-ті мої батьки часто приносили додому такі книжечки малого формату, у твердій чи м’якій обкладинці. Там і ваші були «Веселі поради», така теракотового кольору обкладинка. Де подібні книжки сьогодні? По книгарнях я їх не зауважую, літературна критика про них не пише. Що з нашою сатирою?

– Її фактично нема. Як нема таких письменників сатириків як Юрій Вухналь, Василь Чечвянський, Остап Вишня. Павло Глазовий та десятки, десятки інших. Глібови сьогодні перевелися. Їх замінив антиукраїнський і аморальний «95-ий квартал», де висміюється все українське, починаючи від мови, самого українця (особливо західного), і закінчуючи історією нашого народу. Я про це не раз писав. Зокрема у фейлетоні «Хлопці, Раша, сцена наша». На сцену вийшли сердючки. Гібрид, який не належить ні українській культурі й духовності, ні московській. Щось недорозвинене. Синдром Вєрки Сердючки заполонив ефір, телевистави й наші душі. Я вже мовчу про білих чи й сірих «кроликів».

Сатирик завжди в опозиції: розмова з Олегом Чорногузом


– Мені здається, у часи вашого «раннього розквіту», себто приблизно у 1970-ті, жанри в літературі означувалися чіткіше. Особисто я в сьогоднішній українській літературі окремо «сатиричного роману» майже не бачу, при тому, що більшість романів «звичайних письменників» містять у своїх текстах чимало сатири (Із «чисто сатиричних» можу згадати хіба «Газелі бідного Ремзі» Володимира Даниленка). А ви й далі тримаєте чистоту жанру? Чи це значить, що в’їдливий, сатиричний погляд даний нам згори? Ми його не вибирали?

(Олегу Федоровичу, вибачте, що примазуюся й пишу «ми», але я теж трішки грішу сатирою…).

– Я так не думав. Так я не міркував у роки «застою», і тепер так не думаю. Я завжди писав те, що мені лягало на душу. Ніколи не «дихав Леніним», у моїх творах не кишіли бандерівці. Саме тому я й досі не лауреат Шевченківської премії, як при житті Григір Тютюнник, здається, і Василь Земляк. Сатирик завжди в опозиції.

Під час знайомства з турецьким сатириком Азізом Несином у редакції «Перцю» він «похвалився», що його найвища премія – це в’язниця: «Я пів року пишу, пів року реалізовую написане, а пів року сиджу за ґратами. Це найвища оцінка моєї творчості й громадянська позиція письменника-сатирика».

Сатирик завжди в опозиції: розмова з Олегом Чорногузом


Усе своє творче життя я дотримувався аналогічних принципів. Щоправда, не сидів. Хоча був від цього за півкроку. Це може підтвердити Євген Кирилович Марчук. Усі мої романи, новели, мемуарески, веселі поради, котрі ви згадували, виходили більш ніж стотисячними накладами, і не одноразово. Перекладалися різними мовами. Не тільки російською. За романами писалися кіносценарії, п’єси, було намагання поставити оперету за сюжетом роману «Аристократ із Вапнярки». Заснована премія імені вашого покірного слуги. Якщо ви «грішите» сатирою у повнометражному жанрі (сатиричний , гумористичний роман), то подавайте твір на премії імені Вашого… співрозмовника. Це може зробити й Володимир Даниленко, якщо в нього є сатиричний чи гумористичний роман.

Сьогодні в нашу літературу у жанр сатири прийшла досить симпатична Єлизавета Мельниченко. Це культурна сатира, без синдрому Вєрки Сердючки. Єлизавета пише так, як колись мені зауважив Олесь Гончар: «ви чи не перший довели, що українською мовою можна творити цей веселий жанр». Сатиру можна творити без суржику, як пишуть французи, англійці й московити. Єлизавета Мельниченко стала лауреатом премії імені Олега Чорногуза. Отримала «Сміх-Оскар», медаль з портретом основоположника сатиричного роману в українській літературі, – досить солідну, як на наш час, грошову премію. Натхнення і вам. А я вже «по блату» посприяю стати лауреатом цієї престижної й грошової премії. Але за найкращий сатиричний роман року.

– Неодмінно спробую, Олегу Федоровичу, от тільки свіжого сатиричного роману поки під рукою не маю, а також не знаю, коли він напишеться. Але розмову продовжимо про вашу творчість. «Аристократ із Вапнярки» справді був свого часу «бомбою». Я купив цю книжку студентом Дубенського педучилища, і ми з однокурсниками цілими вечорами буквально іржали над пригодами Сідалковського отим молодим, нестримним реготом, коли тобі 18. Як зміг такий роман побачити світ в апофеозі брежнєвського застою?

– Завдяки гумору. Його вважали антирадянським. Він довго пролежав у видавництві «Радянський письменник», оскільки виконуюча обов’язки директора виявилася досить пильною дамою. За фрази «Дамо кожному громадянину по шапці» (гасло на фасаді філіалу науково-дослідного інституту) і «Тільки уряди бувають тимчасові, а постійним електрострум» роман «адресували» до шухляди, попри три позитивні рецензії – Івана Зуба (головний редактор «Літературної газети»), гострого сатирика Сергія Воскрекасенка і чудового прозаїка Євгена Гуцала. Вирішив долю роману у 1979 році Павло Загребельний як голова Спілки письменників на той час. У цензурі – Василь Плющ, перший редактор «Аристократа…». Він переконав  цензора, що це всього-на-всього гумор: «Ви ж людина не без почуття гумору?». Хто, коли й де зізнається, що він без почуття гумору? Це ж якась нібито неповноцінність. І цензор поставив на верстці роману мокру печатку. Прибрали кілька фраз. Типу «тимчасові бувають тільки уряди», замінивши на «тимчасові моди». Гасло з фасаду про шапки я принципово відмовився знімати. Роман побачив світ.

Моєму герою, слава богу, що не мені, поставили пам’ятник у Вапнярці – на батьківщині Євграфа Сідалковського. Скульптур Микола Вакуленко з Ялти виліпив 12 персонажів моїх героїв із двох перших романів: «Аристократа і «Претендентів на папаху». У теракоті. Фігурки зберігаються в Літературному музеї Києва… Заголовки багатьох моїх романів стали крилатими фразами.

Також вийшла збірка окремих цитат із вищеназваних романів, яку упорядкував Валерій Кунов.

Сатирик завжди в опозиції: розмова з Олегом Чорногузом


– А чи у вас є контакт із читачами? Вам приходять від них листи? 

– У вісімдесяті роки мені приходили сотні листів від читачів. Пропонували перекласти роман на московську учителі, інженери, науковці від Хабаровська до Курська і Воронєжа. Переклала кубанська козачка Ніна Дангулова. Романи вийшли в одному із найпрестижніших московських видавництв, в «Советском писателе». Там побачила світ і книжка «Веселих порад», а в ній і сатирична повість «Голубий апендицит», по якій була прийнята постанова ЦК КПУ. Вилучений журнал «Прапор», номер 10 за 1974 рік. Виступила про цю повість й мою творчість газета «Правда», автор статті Зінаїда Голубєва, завідувачка кафедри Харківського університету. Був звільнений редактор журналу «Прапор» Михайло Окань і частково розігнана редколегія часопису. Нині це журнал «Березіль».

«Веселі поради» видавалися шість разів. Українською. Московською виходили у перекладі відомого сатирика Леоніда Ленча і ведучого веселої сторінки московської «Литературной газети» Весенина. Там же з’явилася фраза в моїй автобіографічній анкеті: «Чого найбільше боїться автор? Відповідь – Нобелівської премії.» Ця фраза – протест. Її хтось написав на стіні московського письменницького ресторану ЦДЛ (Центральний дім літераторів). У ній був підтекст, що стосувався Бориса Пастернака, котрому 1958 року присудили Нобелівську премію за роман «Доктор Живаго». Письменника тоді цькували, виключили зі Спілки письменників і навіть із членів Літфонду.

Два роки тому вийшло подарункове, сьоме видання «Аристократа» у видавництві Івана Малковича. Там є і листи до мене. Надзвичайно цікаві листи. То найкращі рецензії на мій роман. 

Сатирик завжди в опозиції: розмова з Олегом Чорногузом


Листи читачів отримую і сьогодні. Часто запитують те, що й ви – як він вийшов у радянський час. Окремою книжкою вийшли цитати з дилогії «Аристократа…» і «Претендентів…». Зокрема, словничок дотепів з цього роману, який склала росіянка Кузнєцова, котра написала, що це її перша книжка українською мовою,  яку вона прочитала у своєму житті, і так захопилася, що тепер українських книжок не цурається.

Молодий чеченець Саїд, який втік з батьком від «русского міра» з рідної Ічкерії в колись спокійну Україну, вивчив мову за романом «Аристократ із Вапнярки». Цей твір йому порадила українська вчителька, що стала йому за перекладачку. Нині Саїд працює в Києві в одному з українських банків. Розмовляє краще, ніж деякі українці. Принаймні без суржику. Чого не скажеш про Вєрку Сердючку.

– А, наприклад, я у житті не отримав жодного листа від незнайомого читача. Ні похвального, ні докірливого. Щоправда, зараз я маю чимало зізнань від незнайомих особисто читачів через інтернет. А ви отримуєте реальні поштові листи від своїх читачів?

– Дуже багато. Деякі друкую у своїх книжках.

– Гарно вам. Щиро заздрю. Але спитати хочеться і про речі ширші. Питання навпростець — у чому, на вашу думку, причина деградації журналу «Перець»?

– У тому, що тепер преса фактично не є четвертою владою. Раніше, після виступу «Перця» герой фейлетону клав партквиток на стіл, з-під його керівної сідниці вибивали начальницьке крісло. Сьогодні навіть на найгостріший і найталановитіший фейлетон ніхто не реагує. Часто і сам герой цього жанру. Та й фейлетон як жанр помер. При мені наклад «Перця» сягнув 2-х мільйонів 225 тисяч примірників. І це при ліміті. Міг би досягти й трьох-чотирьох мільйонів. У партійну касу ЦК КПУ ми давали щороку від 15 до 17 мільйонів рублів. Самі ж отримували невеликі гроші. Головний редактор Перця, наприклад, мав зарплату меншу, ніж завгосп московського «Крокодила».

– Але ж «Перець» був флагманом того, нехай і грубуватого, але питомого українського гумору? Як відродити той гумор? Як не дати йому зникнути?

– Це, мабуть, неможливо без підтримки держави. Сталін розстрілював кілька разів «Перець» і …самих перчан. Але він і відродив його у роки Другої світової війни, коли Червона армія ступила на українську землю. Перець з літаків викидали в окопи, на передову. Для підняття бойового духу… Ми робили (ми – це Юрій Цеков, Юрко Іщенко, Юрій Лісничий і ваш покірний слуга) кілька спроб відродити «Перець».

На початку війни я особисто видав один номер «Перця», а в традиційній перчанській передовій «Здоровенькі були!» написав такі рядки: «Сталін і Янукович розстріляли «Перець». Сподіваюся, що його відродить Петро Порошенко!». Номер журналу знайомі поклали (запевняли) на стіл президенту. Вищенаведений абзац я власноруч підкреслив червоним фломастером, щоб звернути увагу Петра Олексійовича.

Я з повагою ставлюсь до Петра Порошенка як президента. Тільки за мову, армію і томос. Особливо томос, адже це історична справедливість, це повернення до правди нашої вкраденої московитами історії, це хронологія нашої віри, нашої правди. Але Петро Олексійович не звернув увагу на той номер, тож наш номер теж не пройшов. А шкода. «Перець» мав би й сьогодні відродитися, оскільки 8 рік йде московсько-українська війна. Саме його ядучих сторінок заслуговують московські трубадури: соловйови, скабєєви, толсті, щейніни та інша прокремлівська наволоч, як і наші зрадники – запроданці: юрії коти, ігорі маркови, володимири олійники… Їм рівня хіба що колишній герой нашого журналу Вадим Рабинович, а також претендент на фейлетонного персонажа-  московський запроданець Шуфрич та йому подібні деркачі.

– І взагалі — який він, сьогоднішній український побутовий гумор? У ХХІ сторіччі? Ви ж, хоч і поза Києвом, але ж живете в соціумі, спілкуєтеся з людьми? Що ви бачите своїм оком старого майстра сатири? Що ви помітили такого, що з’явилося недавно? У чому сьогодні сміх?

– Почнемо з фрази про «старого майстра». Творити гумор може тільки молодий. Я ось недавно «впав в дитинство» і видав «на-гора» новий роман, півтора десятка пісень. Можете пошукати в інтернеті. За останній тиждень видав 5 книг: роман «Тінь генія», присвячений Григору Тютюннику і Віктору Близнецю, які передчасно пішли з життя. Книгу публіцистики «Станьмо державним народом», мемуари «Із глибин пам’яті моєї», збірку, присвячену дружині Ліді «Світ моєї любові», написав казку правнучці, яка в чотири роки оформила її під назвою «Королева вітрів». Разом з Ганною Кисіль видали своєрідний посібник для медиків «Українська мова. Культура мовлення медика». Все це можна купити також в інтернеті, якщо вони ще є в наявності. А ви кажете «старий майстер».

Чим більше смієшся, тим довше молодієш.

Років десять тому я виступав у Київській філармонії на ювілеї свого 70-ти річного приятеля-ровесника Віктора. Пам’ятаю, що він страшно боявся своїх років і вважав, що пора міняти секретарку на «домашній диван» під назвою «стареча лежанка», де чекати прибуття смерті. І от мене ведучий вечора раптом запрошує до слова. А я ж без подарунка для ювіляра. І тут я вирішив йому піднести своєрідний психологічний сюрприз, щоб зняти з нього ювілейний страх і напругу. Подарунок у вигляді жарту, який для більшості глядачів сприйнявся за реальність. Вийшовши на сцену, я ювіляру цілком серйозно порадив: «Дорогий друже, не падай духом. Справжнє життя, коли ти сам собі хазяїн, тільки починається. Поглянь на мене. Рівно тиждень тому мені виповнилося 94 роки, але хто в це повірить у цьому поважному залі». Зала вибухнула оплесками, що переросли в овацію. Так мені не аплодували ніколи. Навіть тоді, коли я читав зі своїх романів найкращі і найдотепніші (так мені здавалося) уривки моїх гумористичних вправ.

Але найсмішніше мене чекало під час антракту. До мене виструнчилась черга. Як кожен письменник, що найбільше любить себе, я гадав, що це за автографами визначного майстра сміху. Якими було моє розчарування, коли більшість моїх слухо-глядачів підійшли до мене на трьох ногах. Усіх їх цікавили не мої твори, а мій секрет довголіття. Майже кожен із них був озброєний до зубів авторучкою і записником. Я розгубився, Але не міг їх розчарувати тим, що мені тиждень тому перевалило так само, як Віктору, – за 70. А переді мною стояли люди з когорти, яким стукнуло понад 80. В кожного із них з язика спадала одна і та ж самісінька фраза: «Яким чином я так добре зберігся і ходжу без милиці чи хоча б палиці?!».

Я цілком серйозно відповідав: завдяки сміху. Усмішка роззброює від нападу на вас не тільки рідну дружину, а й агресивних співрозмовників. Спробуйте усміхнутися злій людині, вона вас образила, а ви їй у відповідь лагідно усміхніться, то навіть найлютіший одразу відтане, як крижана бурулька на сонці. Сміх, як сонце. Сміх приносить тепло навіть у холодну душу. Звідси і поговірка: смійтеся на здоров’я! Ось і весь секрет довголіття.

Що ж до нового, то я частково уже відповів, Але повторюсь і ще раз назву одне талановите молоде обдарування. Без іронії. Серйозно. Її ім’я Єлизавета Мельниченко. Вона авторка уже двох романів мого улюбленого жанру: «І засяє сонце» та «Інопланетна Рашка». І вона вже двічі лауреатка. За кожний сатиричний  роман – премія. Перша, здається, імені Гоголя. Друга імені Чорногуза. Отже, це підростає також птиця великого сатиричного лету і не тільки. Єлизавету Мельниченко я назвав під час вручення Міжнародної літературної премії «українським Салтиковим-Щедріним». Її перо як скальпель хірурга, і я щасливий, що нашому, гумористичному роду, нема переводу.

Тож поки не почалася війна – сміймося. А почнеться – також сміймося. Якщо Московія на нас нападе 30-й раз за нашу історію «братньої дружби», то я мріяв би, щоб відродився «Перець» чи мій ВУС (Видання українських сатириків), і ми ці веселі часописи, як і карикатури на агресора, розкидали б в окопах, піднімаючи сміхом бойовий запал наших воїнів. Як свого часу карикатури на Адольфа Гітлера розкидали в окопах уже на чужій території, піднімаючи дух українських воїнів. Але краще, щоб планета сміялася і ніколи не плакала. Ні очима матерів, ні дружин, ні друзів. Сміх завжди кращий за сльози і канонади гармат чи страшний свист авіабомб.

– Дякую за розмову, Олегу Федоровичу! Цікаво було довідатись про ваші здобутки глибше. Наприклад, за мовний посібник для медиків вам окремий уклін — бо ж як багато навколо невігласів, котрі прикривають небажання вчити українську аргументом, ніби нашою мовою відсутня спеціальна термінологія. Дякую за творчість, за енергію й оптимізм, які ви випромінюєте в переддень чергового ювілею.

З роси і з води вам, Олегу Федоровичу! І до наступного ювілею!
 

15.04.2021

Джерело

ЗМІ про перчан та "Перець"

 Copyright © 1922-2024 "Перець"