ЗМІ про перчан та "Перець" 23 Грудня 2022
Валерій Олексійович Чмирьов, Київ, Україна
Статтю опубліковано 23.12.2010
Карикатурист, співробітник МВС СРСР
Народився у 1944 році у м. Вінниця (Україна). У 1973 році закінчив Київський інститут народного господарства (нині Київський Державний економічний університет). Здобув економічну освіту.
Трудову діяльність розпочав у 1961 році у м. Києві. З 1963 по 1966 рік служив у Радянській Армії. З березня 1969 року за напрямом трудового колективу заводу ім. Артема (Київ) працював в органах внутрішніх справ України. Пройшов шлях від оперуповноваженого ОБХСС УВС м. Києва до заступника начальника цього ж відділу.
Розкрив низку резонансних злочинів, пов'язаних із розкраданнями в особливо великих розмірах у системі будівельних організацій Києва, споживчої кооперації, валютних операцій, розкрадань золота, телефонної мережі, хабарництва у Київській Державній консерваторії, Київському інституті харчової промисловості, кооперативного будівництва.
Через три роки з початку служби в міліції був висунутий на посаду начальника відділення, а ще через два роки, у лютому 1975 р. призначений заступником начальника відділу БХСС УВС м. Києва. Закінчив службу в органах внутрішніх справ у листопаді 1991 року керівником підрозділу 8 управління МВС СРСР в Україні у справах неповнолітніх. Майор міліції у відставці.
Моя міліцейська служба проходила паралельно із моїм захопленням карикатурою. Такий дуалізм життя був викликаний невдачею зі вступом до Московського Художньо-промислового інституту ім. Строганова (за точність назви не відповідаю) після закінчення школи у м. Жмеринка у 1961 році. Сидіти на шиї у батьків не хотілося, вступати до іншого вишу в рік випуску зі школи було пізно, і я подався до Києва, де вступив на навчання до залізничного училища ПТУ №7. Через рік я випустився з червоним дипломом токаря – універсала. Мене працевлаштували на завод ім. Артема як токар 3-го розряду в цех № 30. Цех очолював старійшина заводу, лауреат Сталінської премії періоду ВВВ – Лопатовський І.С.
Спеціальної художньої освіти я не маю. Перші уроки малювання отримав від батька Чмирьова А.А.- незмінного з 1945 по 1980 рік художника – оформлювача ст. Жмеринка Південно-Західної залізниці. «Допомагав» йому малювати копії картин російських та радянських художників Шишкіна, Лактіонова, плакати, наочну агітацію. Все-таки мене більше приваблювала карикатура, хоча дуже любив малювати краєвиди. Годинами розглядав підшивки журналів «Перець» та «Крокодил», перемальовував їх. У школі, потім у залізничному ПТУ №7 м. Києва малював стінгазети, карикатури. З моїм захопленням були пов'язані приємні та неприємні події, конфлікти з учителями. Шкільний викладач російської Чемеринська Б.А. назвала мене «ХУДОЖНИКОМ» від слова «худо». Викладач математики Палатнік Л.Є. , навпаки, любив мої малюнки на дошці намальовані перед його уроком. Він завжди пом'якшував свою вимогливість перед обговоренням домашнього завдання, яке ми – шалопаї, не виконали.
Будучи покликаним до армії, сподіваючись на те, що я зможу займатися в армії лише оформлювальною роботою, я зізнався командиру 1-ї роти обслуговування в/ч 03197 4-ї окремої армії ППО Леніградського військового округу капітану Гончаренко, що вмію малювати. Це було моєю фатальною помилкою.
Я виконував свої обов'язки не тільки як армійський токар – шофер авторемонтної майстерні, а починаючи з другого року служби старшого майстра з ремонту автомобілів з 9-00 і до 18-00, шість днів на тиждень. Крім того, відповідав за особовий склад, а вечорами, іноді ночами після відбою, у вихідні дні, за вказівкою командирів, оформляв Ленінські кімнати, писав плакати, малював стінгазети. Важко було поєднувати важку, виснажливу роботу з ремонту автотехніки, тракторів та навантажувачів, легкових машин, особливо в зимовий період, коли ракетні тягачі, заправники паливом ламалися під час доставки вантажів у ракетні дивізіони Карельського перешийку за десятки кілометрів від теплої казарми.
Після повернення на «рідний» завод ім. Артема, я потрапив у поле зору комсомольського активу заводу і невдовзі був обраний членом комітету комсомолу підприємства – членом штабу «Комсомольського оперативного прожектора». Безпосередньо очолював такий «прожектор» у цеху, де працював і особисто начальник цеху Лопатовський І.І. лякав недбайливих майстрів, робітників черговим випуском «Прожектора», який намалює Чмирьов. Заводський «прожектор» я оформлював разом із Валерієм Половинком, після одруження – Литовченком. Тут же додам, що Литовченко В. з кінця 90-х до початку 2000-х працював у журналі «Перець» художнім редактором.
А в далекому 1969 році доля розвела мене з Литовченком різними життєвими шляхами; він вступив до Київського художнього інституту, а я, на той час обтяжений сім'єю, почав працювати у київській міліції.
Свої перші карикатури спробував надрукувати ще під час служби в армійській газеті Леніградського округу ППО. Це сталося на 1-му році служби. Я запропонував газеті невигадливий комікс із 3-х малюнків. Молодий солдат приміряє зимову шапку, яка виявилася йому надто малою. На другому малюнку «салага» намагається її розтягнути на спеціальному пристрої, проте переборщив. На третьому малюнку шапка виявилася такою великою, що повністю закрила йому очі та вуха. Через малюнок я мав великі неприємності. Газета побачила в ньому наклеп на Радянську Армію. Замполіт військової частини провів зі мною виховну роботу. Більше в армії карикатурою я не займався.
Свої досліди з карикатурою я зробив після демобілізації. Почав публікувати їх у багатотиражній газеті «Артемівець» (гол. редактор Мухранський Георгій), потім у газеті Київської обласної комсомольської організації «Молода гвардія», «Спортивній газеті», у газетах «Київська правда», «Молодь України», «Вечірній Київ» .
Працюючи в ОБХСС, я не кинув свої заняття карикатурою, продовжував публікуватися в різних виданнях, додавши до списку видань, що публікують мене, українські газети «Під прапором ленінізму», «Радянська Україна», «Правда України», газети Латвії, центральні ЗМІ.
У рамках жанру газетної карикатури до середини 1970-х ставало працювати дедалі складніше. Я був більш схильний до сатири, малювання карикатур на міжнародну тематику, соціальних проблем, людських відносин тощо. Редакторам же, в основному, були потрібні жарти. Подати свої малюнки в «Перець» я не наважувався – вважав їх недосконалими.
Безперспективність не сприяла моєму творчому розвитку, і мій творчий ентузіазм поступово згасав. Однак зустріч із художником – карикатуристом Арутюнянцем А.С., якого я вважаю своїм хрещеним батьком у журналі «Перець», змінила моє життя. Кар'єрі в міліції я став приділяти менше уваги, перейшовши на карикатуру.
Дізнавшись, що я захоплююсь карикатурою і навіть іноді публікуюсь, а я йому ще розповів про свого батька, якому дуже подобалися карикатури крокодильця І.Семенова та його (Арутюнянця). Анатолій Саркісович попросив показати свою роботу. Я намалював карикатуру, присвячену ухваленню Сенатом США військового бюджету на 1978-79 фінансовий рік. Він її відніс до редакції журналу «Перець» і вона була опублікована № 19 за серпень 1978 року. З цієї дати я відраховую роки у складі творчого колективу журналу.
У серйозну карикатуру я прийшов пізно. Моїми наставниками були, крім Арутюнянца А.С., Зелінський В.Ф. – головний художник та Герасимчук С.І. Крім своєї міліцейської роботи, я почав публікуватися в «Перці» на регулярній основі. Крім малюнків я постачав редакції сюжети до карикатур (теми), малював ілюстрації, оформляв книжки Бібліотеки «Перцю», плакати, що видаються журналом. Додатковий дохід у вигляді гонорарів, які за сумою становили 60-80% моєї міліцейської зарплати, вистачало на безбідне існування та утримання сім'ї.
Звільнившись у запас листопаді 1991 року, я розраховував повністю віддатися карикатурі. Проте мої сподівання не справдилися. Інфляція поставила хрест на добробуті, який раптово впав. Довелося шукати джерела прибутків. Зайнявшись бізнесом, я деякий час очолював мале редакційно – видавниче підприємство «Юрінформ» Спілки юристів України. Встиг видати перший в Україні посібник «Податки», був одним із авторів податкових рекомендацій. Пізніше, 1992 року, самостійно створив інформаційно-видавниче агентство «ЧАС», зареєстрував та видав два номери журналу інтелектуального гумору «Ти дивуй!» (Ти глянь!). І тут не пощастило – гіперінфляція зруйнувала всі мої плани, вкладені гроші у журнал та підготовлені до видання книжок зникли.
1994 року довелося прийняти запрошення КБ «Укрінбанк», якому з 1992 року я надавав юридичну допомогу, зайнятися його економічною та фінансовою безпекою. Карикатура знову на довгі 15 років відійшла другий план. Після «Укрінбанку», починаючи з 1997 року, я працював у АППБ «Аваль» (пізніше ВАТ «Райффайзен Банк Аваль») на керівних посадах у системі економічної безпеки. Звільнився з банку у серпні 2009 року з посади директора департаменту економічної та фінансової безпеки. Наразі маю статус пенсіонера МВС СРСР.
Того ж року я зробив другу спробу видати збірку своїх карикатур. Вона виявилася успішною. Перша спроба була ще 1991 року. Книжку моїх карикатур у видавництві зверстали і мала вийти у серії «Бібліотека «Перцю», проте керівникам видавництва «Радянська Україна» прийшла ідея провести експеримент і видати мою книжку в іншому, більш об'ємному форматі. Я терміново її переробив, вже були надруковані гранки, але далі справа не пішла – набір книжки розсипали.
2004 року я вперше взяв участь у конкурсі карикатур «Незалежність» та отримав премію журі.
У 2004 та 2009 р.р. відбулися мої персональні виставки карикатур у республіканському «Будинку художника». Брав участь у різноманітних виставках карикатуристів України.
Починаючи з вересня 2009 року, я намагаюся брати активну участь у різних міжнародних конкурсах карикатур. Нагород поки не маю, проте мої роботи друкуються у каталогах понад 10 виставок, зокрема Sintra 2009 -2010 та інших.
На даний момент я продовжую співпрацювати з українськими журналами «Перець» та «Організатор»
