ЗМІ про перчан та "Перець" 17 Грудня 2022
Євген Дудар: Щоб смішити інших, треба мати талант любити людей
Видатний український письменник-сатирик Євген Дудар похвалився, що земляки з Тернопілля зробили йому королівський дарунок. Зібрали, впорядкували та видали добірну книгу його щоденників «Нотатки від Дударя». Відтак сам Євген Михайлович зробив королівський подарунок авторці цих рядків, запросивши на гостину до свого знаменитого хутора «Мозамбік» задля ближчого знайомства і з новим виданням, і з осібним авторським раєм письменника.
Уміє закохати в себе всіх жінок
Євген Дудар – воїн в українській літературі. Його зброя – гумор і сатира. А сміх – то ціла стратегія. Євгену Михайловичу самим Богом даровано талант сміхотворця. І не простого – Українського. А вже сам письменник всеньке життя кладе цей талант на олтар боротьби за Україну, український інтерес, українську душу на українській землі.
Дударю наразі 89 років. Він уміє закохати в себе всіх жінок, з якими спілкується. Вправно водить автівку. Вирощує у власнім саду персики, яблука, горіхи, виноград, помідори і самшит. Змайстрував дві чотириметрові драбини, щоб залізти на високу грушу. Створив і творить особливий світ української вільної душі.
Але повернімося до книги. «Нотатки від Дударя» побачили світ завдяки історико-краєзнавчому та літературному часопису «Білий берег» та музею «Зборівська битва» (Тернопілля). Головна родзинка видання – щоденникові нотатки письменника. Сокровенна хроніка яскравого відтинку звивистої життєвої дороги Євгена Дударя. Людини і Майстра слова. Є у книзі також добірки «дударизмів» і «люстрацизмів», себто крилатих висловів літератора. І самозрозуміло – статті про нього та знакові твори: «Українці мої, українці…», «До батька», «Лист запорожців, волелюбних хлопців, яничарам, в Україні і не в Україні сущим», «Розбудова держави», шарлатани й путани.
Бальзамом для читача «Нотаток від Дударя» є також численні вміщені у книзі світлини: дитячі, родинні, з юним чолом, з першим мужнім гартом в очах, під копицею сіна, з Василем Зінкевичем, Неонілою Крюковою та цілим сонмом української творчої еліти. Це вже історичний карб. На першопочатках книги вміщено портрет Євгена Дударя роботи заслуженої художниці України Ліни Стебловської.
«СРСР за 59 років знищив більше 100 мільйонів своїх громадян»
Щоденникові записи – річ дуже особиста: людина фіксує думки й події радше для себе. І це вельми цінно. У Євгена Михайловича – тим більш. Бо акценти він розставляє безкомпромісно, а шкалою відліку йому слугує честь і правда української душі.
Записи в щоденники заносились нерегулярно, – пояснює радник-упорядник часопису «Білий берег» Володимир Шевчук. – Подані тексти охоплюють період з 25 травня 1983 року – по 9 січня 1992 року. Дата 1983 року обрана Євгеном Дударем, мабуть, невипадково. Саме того року він відсвяткував полудень віку – 50-ліття Дня народження. За плечима були 15-річна праця у творчому штаті відомого всім і дуже популярного столичного журналу «Перець», опублікування на той час десяти авторських збірок гумору і сатири. Заснування (1980) щорічного Всеукраїнського фестивалю гумору і сатири «Вишневі усмішки» та активна й безпосередня участь у його організації й роботі , вихід на всесвітній фестиваль сатириків і гумористів у м. Габрово (Болгарія), та інші важливі події. Згодом відбувалися епохальні зміни в Україні 1989-1991 роках, у вирі яких з усіма чесними людьми був Євген Дудар.»
Для прикладу наведу кілька нотаток:
«25 червня 1985 року. Київ. Зателефонували з міністерства. Цензор зняв дві гуморески: «Інтелігенти» і «Світ повернувся». Є там такий цензор Дмитренко. Всі письменники дають йому визначення «скотина». А я проти. Бо навіщо ображати тварин? Сьогодні до Києва мав прибути Михайло Горбачов. То не знаю, чи прибув, чи мо чого побоявся? Вожді також люди.»
«30 травня 1986 року. Сьогодні їздили по Бородянщині. Цілою бригадою на чолі із Загребельним. Були у Загальцях. Це за півкілометра від моєї Галинки. Розмовляли ми з переселенцями з-під Прип’яті. Господи-прегосподи! Який терпеливий той український народ! Просять: «Скажіть там слово за нас. Нехай нам хоч ковбаси привезуть та води…». Виселили їх аж на восьмий день після аварії. Свою дозу радіації вони вже почерпнули. Тепер добирають ще тут. Через чиновницьку байдужість. Через те, що влада панічно боїться паніки. Невмирущий дух народу. Ось нова творчість: «Деренчить у полі трактор, За селом горить реактор, Ізотопи , як собаки, А мені усе – до сраки…» Невмирущий оптимізм. Побували ми з хлопцями й у мене на хуторі. Показав я їм ту бочку березового соку, яку привезли із Прип’яті. Згадав я слова профкомівця, сказані тоді ще, аби не спішити пити… Коли були у Загальцях, зайшов я до товариша, який працював у редакції. Говоримо про ту радіацію, розказую, що ми приїхали, аби застерегти людей від легковажності, вивчити їхній злободень… А товаришева мати каже: - Ай, Євгене Михайловичу, воно, може, справді таке зловредне. Але, слава Богу, що воно хоч не воня…»
«Субота, 24 серпня 1991 року. Київ-Озерна. Доленосний день! Сьогодні позачергова сесія Верховної Ради УРСР, на вимогу Народної Ради прийняла Акт Незалежності України ( проголосували 392 депутати - «за», 4 – «проти»). Отже – статус на абсолютний Суверенітет! Заповнена перша сторінка новітньої історії України! Звичайно, радіємо з братом Богданом! Ми шкодуємо, що до цього жаданого дня не дожив наш батько. Який, і відходячи в інші світи, тривожився: «Боже! Коли ж нарешті той наш народ вирветься з неволі?!»
«Четвер, 24 жовтня 1991 року. «Москва в сльозах». Явлінський – «явлєніє нового економічєского спасітєля» - заявив категорично: що Союз без України як людина без ноги. Цікаво,хто друга нога союзу? Й виходить, що «центр» - це та частина, звідки ростуть ноги… Геніальне філософське визначення.»
«Понеділок, 30 грудня 1991 року. Київ. Московське телебачення «уроніло слєзу»: «сегодня в Мінськє бил забіт послєдній гвоздь в труну СССР. І так, СРСР проіснував 69 років. А за 59 років знищив більше ста мільйонів своїх громадян. Ось вам і «Отєчєство», і мораль його та ідеологія «гуманізму»…
«Треба воювати за молодь, за її чистоту і чесність»
Як бачите, «Нотатки від Дударя» є чесним підручником історії України. На щастя, книга містить також розповіді про материзну Євгена Михайловича – село Озерна Зборівського району Тернопільської області. Саме там 24 січня 1933 року прийшов у світ Євген син Михайла.
Ось цікавий спомин з юності Євгена Михайловича, який багато що пояснює: «Пригадую, десь після фронту, ми із Зенком Микитівим сиділи на Опалі під кущем глоду. Мені було років тринадцять, йому трішки менше. Натхненні боротьбою повстанців, обдумували, як ми особисто боротимемося за незалежну Україну. В руках у мене був невеличкий «Кобзар». Й ми вирішили поклястися на ньому. Відламали з глоду колючку, попроколювали мізинці лівої руки, і на титульній сторінці, під прізвищем Кобзаря, кров’ю написали; « Євген Зенко». Тоді ще притулили палець об палець – поріднилися кров’ю. Ми поклялися ніколи не зрадити Україні, ні один одному.
Проминули роки. Було чимало дріб’язкових суперечок поміж нами. Але ніколи ні він, ні я не переступили тієї межі,що називається клятва. Й коли-не-коли ми згадуємо Опал. І його, і мене тягне до того святого для нас узгір’я, яке уособлює Маленьку й Велику Батьківщину».
Кажуть, якщо людина талановита, то талановита в усьому. Я навіч зрозуміла цей факт, спілкуючись з живим класиком української літератури. Мало того, що Євген Михайлович воює пером з ворогами українства, плекає сад і чаклує над бутлями з виноградним вином, то ще й … співає. Мені пощастило чути баритон Євгена Дударя. І бачити його програму до дій на культурному фронті:
«Треба пропагувати наших молодих бардів. Це та обкладка, у якій ми подамо молоді ліки для української мови. Треба будь-якою ціною влаштовувати їм концерти у ВУЗах, школах, інших учбових закладах, військових частинах. Аби й тупе зрозуміло, що для висловлення розумної і гострої думки прекрасно підходить рідна мова. А перелякане щоб отримало моральну підтримку, впевненість. Треба воювати за молодь, за її чистоту і чесність».
Насправді Дудар – людина дуже серйозна. З тим серйозним виразом обличчя може довести до сміху величезну концертну залу «Україна», як це бувало під час «Вишневих усмішок». А його сатира – як постріл снайпера. Тому й бояться вороги. Тому й не бачимо, не чуємо на олігархічних каналах та «єдиних кнопках» ані сатирика Дударя, ані його правдивого сміхотворення.
Тож знаймо своїх видатних. Цінуймо їх захмарно, високо. Вимагаймо, аби такі світочі українського гумору як Євген Дудар були присутні на телеекранах, в радіоефірах, всюди у нашому інформаційному та культурному просторі. Є наші таланти – є і буде Україна та українці на нашій прегарній, мужній, згорьованій, але Богом даній нам землі.
Світлини: Ольга Дубовик/Український інтерес
14.09.2022
