ЗМІ про перчан та "Перець" 17 Грудня 2022
Інтерв'ю Євгена Дудара опубліковане 14 липня 2009 року
– А як ви прийшли в журнал «Перець»?
Євген Дудар: – У ті часи в СРСР найвища міра покарання була – 15 років або розстріл. То я відсидів у «Перці» п’ятнадцять років від дзвінка до дзвінка. Навчався у Львові. Там виходила газета «Вільна Україна», де була рубрика «Львівський перець». Привів мене туди львів’янин Володя Надіїн (він побачив мою гумореску в студентській газеті). І я писав до «Львівського перця» якісь фейлетони. А на п’ятому курсі поїхав на практику в київський «Перець». Сам! Київ львів’ян не запрошував, але я взяв торбу і приїхав. Сиджу в коридорі; коли йде Олесь Громов, відповідальний секретар, питає: «Вам що, молодий чоловіче?» Та я, кажу, до вас на практику приїхав. А він: «Ми практикантів не приймаємо. В нас і коштів на це не виділяють. А ви звідки?» Я, кажу, з Львівського університету. Та ви не хвилюйтесь, я за власний кошт… «Ну добре, почекайте Маківчука». Прийшов Маківчук. Я – до нього. Кажу, хотів би попрактикуватися… «Ну добре, – каже, – давай!» І я там місяць практикувався. То написав щось, то у відрядження поїхав… І їм сподобалось, і мені сподобалось. А після п’ятого курсу у Львові всім давали направлення на роботу, а мені – ні. Приходжу до завідувача кафедри, а він: «Ми вас хочемо залишити при університеті». А хто, кажу, мене питав?! Поставив принцип і поїхав у молодіжну газету на Хмельниччину. Потім вернувся до Львова в університетське видавництво, тоді як кандидата у члени КПРС мене кинули на прорив клубної роботи. А коли побачили, що в тому клубі крутяться вірші забороненого Симоненка, почали пасти, стали підсилати до мене всяких… І секретар парткому – вона була людина добра – порадила мені виїхати. І я тоді приїхав до Маківчука. Кажу: Федоре Юрійовичу, у мене до вас єдине прохання: ви мені дайте завдання – одне, друге – і якщо я впораюсь, якщо зможу працювати, то вирішуйте як хочете, а якщо не зможу, то скажете мені відверто, щоб я вже щось інше шукав… Йому сподобалося, що я пішов так прямо, бо до нього так іще ніхто не говорив, усі намагалися якимись околясами, з підношеннями… Я поїхав у відрядження, привіз перший же фейлетон… І перший фейлетон підписано, чого ні з чиїми матеріалами не було! Всі три мої перші фейлетони було підписано! Микола Білкун потім казав, що Маківчук перші три фейлетони працівника завжди маружив, мучив, а тут – десь підкоротив, але всі підписав. Він мені потім якось і дорікав: «Завльок мене, – каже, – тими трьома фейлетонами, а тепер сачкує». А дехто себе видає за мого похресника, мовляв, то він мене в «Перець» привів… Хоча прийшов туди всього на рік раніше за мене.
– А що за людина був Федір Маківчук?
– Маківчук був, по-перше, гарним організатором. Умів тримати планку перчанської дисципліни. А взагалі, був дуже своєрідною людиною. Коли тобі було погано, міг підтримати, допомогти, відпустити додому… Але якщо ти купив нового кожуха, він тобі не міг цього пробачити, бо ще шеф, мовляв, не має, а в тебе вже є! Твори його? Візьми почитай. Я не вважаю, що це високого штибу сатира…
Що таке «Перець» у радянську епоху? Це журнал, який пише ніби критично. А за матеріалами критики тоді вживалися заходи. «Перця» боялися як вогню! А Маківчук же відчував владу над колективом, був вхожий у партійні стайні до конюхів, отож поводився, як такий собі божок. Втім, його, як балалайку, можна було налаштувати. То він добрий, а тут раз – налаштують його – і вже він інший. Був у нас відповідальним секретарем такий Іван Сочивець. Так він брав журнал із моєю публікацією (не «Перець», а «Україну» чи якийсь інший) і підсовував Маківчукові в щілину під двері. Маківчук приходить о першій годині – а на підлозі в кабінеті журнал, розгорнутий на моїй публікації. Ще й нашепочуть йому: Дудар, мовляв, і там, і там, скрізь друкується. Він мене й викликає: «Шо це ви так багато пишете?! Коли ви встигаєте?» Та я ж, кажу, не на роботі, я вночі пишу. «Вночі спать треба, а не писать!» Він думав, що я ото заради гонорарів. А я не заради них. Просто коли пишеться, то ж хочеш, щоб і друкувалося…
– Кажуть, за часів Маківчука в «Перці» бухали ледь не щодня.
– Абсолютно! Він сам любив випити, і то надурняк. Існував такий закон: скидаються всі (на горілку; шефові – коньяк), а в гастроном біжить той, хто в редакції – найновіший працівник. Не мало значення, чи він там заввідділу, чи літпрацівник, чи фейлетоніст… І так ходить, аж поки в редакцію влаштується новий працівник. А найсвіжішим тоді в «Перці» був я. І був там один чоловік, який стукав. Природа в нього така була – стукати. То він десь туди в ЦК написав, що в «Перці» постійно п’ють, а Дударя ганяють по горілку. Суть у тому, що він якраз мене й хотів підставити, аби подумали, ніби це я написав ту цидулку… Маківчука викликають у ЦК. «Що, знов п’єте?!» Наче вони не знали, наче не приходили в «Перець» і самі з ним тут не пили. «І Дударя посилаєте по горілку?» А Маківчук у таких випадках дотепний робився – до чортиків. «А кого ж я пошлю? Білкуна, як він без ноги?» І все, ситуація розрядилася!..
– І в такому сорокаградусному творчому середовищі були можливі конфлікти?..
– Зібралися ми якось на 23 лютого – пили за День радянської армії. Ну, я трошки випив, лаштуюся додому, а Сочивець – до Кості Діденка (капітана НКВС) – жартома, але так, щоб усі чули: «О, вже йде схрони перевіряти». Я ж бо із західної України… А мене те зірвало, я розвертаюсь і кажу: «Іване Йосиповичу, якщо ви ще раз так по-дурному пожартуєте, я не буду на вас скаржитись ні в ЦК, ні в КДБ, я вам просто наб’ю морду». Всі: у-у-у!.. Наступного дня викликає мене заступник редактора Білкун: «Треба вибачитись перед Іваном Йосиповичем». Нізащо, кажу. Він хай вибачиться. І тут заходить Сочивець. А Маківчук (його ж кабінет – через двері) почув, що Білкун розмовляє зі мною, руки в кишені й заходить: «Ну шо, не хоче вибачатися?» Я, кажу, й не подумаю! А Сочивець тут поруч стоїть. Маківчук: «Та вибачтеся перед тим гівном, бо завтра побіжить у ЦК і знову смороду буде на пів-Києва!» Ну, коли так, кажу, то вибачте, Іване Йосиповичу. А Сочивець до мене – цілуватися… «О, – каже Маківчук, – Юда. Юда! Ну добре, біжіть у гастроном»… Я збігав, уже сидимо, Маківчук і каже: «Наступного разу так: коли маєш комусь сказати, шо він сволоч, падло, – прийди, постав пляшку на стіл і мовчки вийди».
– І ви скористалися мудрою порадою шефа?
– Аякже. Якось після того Маківчук зарізав мій фейлетон. Він моїх фейлетонів, по суті, не різав, але якщо його так налаштувати… Раз різнув, удруге повернув… Я пішов, узяв пляшку «Будафоку» [угорський коньяк, 1л. – О.С.], вернувся, поставив йому на стіл і вийшов. Він – нічого: «Дякую, дякую!» А тоді посидів, допетрав… Чую – іде коридором, руки в кишенях, сопе… Дивиться на мене: «А шо ви тою пляшкою хотіли сказати?» Та нічо, кажу, гарна пляшка. «Ну, дякую…» Але він зрозумів: після цього фейлетона підписав.
