ГУМОР І САТИРА

Перець 1952 №08 Сторінка 6

/ Перець /Журнал перець / Рік 1952 / № 08 / Сторінка № 6

Перець 1952 №08 Сторінка 6. Ян ДРДА Ілюстрації В. ГРИГОР’ЄВА У нас на Підліссі, почав свою розповідь п'ятдесятирічний шахтар Йозеф Хоура, один із кращих вибійників на козогірських шахтах, у нас на Підліссі цих Хоура, мов собак, і більшість, звичайно, шахтарі. З цього приводу люди давно вже жартома (а дехто й серйозно!) подейкують, що треба перейменувати селище: нехай, мовляв, так і зветься Хоурів. Та нам, бачте, подобається наше Підлісся. Підлісся! Одне це слово нагадує про смолисту глицю... І ліс у нас дійсно поряд, він починається відразу ж за будинком. А ліс який! Мабуть, і край світу такого не знайдеш! Тут тобі і густий-густісінький ялинник, і дубовий гай, і буковий... Одне слово, рай земний, та й годі, як каже наш батько. Я сам, товаришу, хоч і живу піввіку під землею (увесь рід наш, як відомо, шахтарський), а над усе люблю цей ліс. Піднімешся, бувало, з шахти і швидше в ліс. Сонце вже низько, вечоріє, а ти простягнешся десь у гущавині біля струмка і лежиш. Повітря пахне травами, смолою, торішнім листям... У такі хвилини чорт забери! здається, що весь світ належить тобі. А тут іще дрозди покрикують: «Ойдана, ойдана!» І навколо в’ється весь отой лісовий дріб'язок кропив’янки, щиглики, берестянки. Та де там!.. Хіба в мене вистачить слів, щоб описати вам все по-справжньому? І чого це я розбазікався про ліс? Я ж хотів розповісти про Хоурів. Так от. щоб їх можна було відрізнити одного від одного, кожен з Хоурів має своє прізвисько. У крайній хаті, наприклад, живе Хоура-стрілець... Стрільнем, правда, був його дід той любив поохотитись в горах; нинішній Хоура листоноша, але і його, як водиться, прозивають стрільцем. Є Хоура-жадний, Хоура-горішній і долішній. Є Хоура-пастух, хоч він працює на шахті ковалем. І Хоура-коваль, який ніколи ковалем не був він швець... А втім, щоб перелічити всіх, мені, мабуть, довелося б говорити до ранку. Я вже краще відразу розповім про свого батька, якого ось уже багато років у селищі називають Хоура-прапороносець. Цього року йому стукнуло сімдесят сім, нашому старому. Підходящий вік для шахтаря, правда ж? Не подумайте, проте, що це хирий, безпорадний дід. Де там! Відтоді, як у нас на Підліссі організували мисливське товариство, він, наприклад, почав працювати в лісництві. Щодня бродить по лісу з своєю двостволкою. Колись він багато чого накоїв з цією рушницею! Ще б пак, батько був найодчайдушнішим браконьєром в області, це, значить, ще в давнину, за графів. Кожного разу, коли з лісу долинала особливо запекла стрілянина, люди в селищі казали: «Чорт забери, ну й стріляють сьогодні! Це вже, напевне, Хоура...» Та ніколи жодному лісничому не щастило його спіймати: батько знає ліс краще, ніж сто лісничих. І от глянули б ви на нього тепер! Головний начальник лісництва частенько каже йому: «Хоура! На вашій ділянці справжній порядок. Просто хоч на виставку...». Недарма кажуть, що саме з браконьєрів виходять кращі лісничі. Та щодо нашого старого, то тут. справа інша. Він же по суті й браконьєром був тільки тому, що не визнавав панів за справжніх хазяїв лісу. «Ліси належать усім, а пани тільки вкрали їх у нас», так пояснював він покійній матусі. коли та ще замолоду благала його покинути браконьєрство. Та от гляньте-но, ліси тепер справді належать усім, і батько по праву хазяйнує там Ох, як він ненавидить браконьєрів! Для них він суща гроза... Якщо ти чесний трудівник, навіщо тобі браконьєрство! Запишись до нашого товариства і полюй як належить. Але не обкрадай республіку, бо тепер країна належить мені, тобі, трудовому народові, і ніякому негідникові ми не дозволимо її обкрадати... Ось як він міркує, наш старий. А коли серед порушників трапиться йому якийсь пихатий жевжик з сільських багатіїв, то вже начувайся. Тут уже, голубе, полюванню назавжди буде край. А як він доглядає дичину на своїй ділянці, наш батько, просто приємно глянути!.. Кожного дня, в усяку погоду, хай снігу буде по пояс, він обов’язково перевірить, чи підготовлено їжу, чи все як треба зробили помічники. 1 як він пильно стежить за тим, щоб для полювання вибирали лише найкволіших серн! Це не те, що раніше, коли мисливці били всіх підряд. Коли ж фазани сидять на яйцях, слово честі, батько сам, немов квочка, ходить навколо, все турбується, щоб бува не підібралася якась бродяча кішка або куниця... Та я все відхиляюся й відхиляюся від головного... Чому ж все-таки нашого батька називають Хоура-прапороносець? Справа в тому, що довгі роки батько був прапороносцем. Спочатку в робітничому гуртку, а згодом в організації соціал-демократів, коли вона появилася в нас. Все це було ще до першої світової війни. І кожен, хто бачив тоді нашого батька, розповідає, що не зустрічав більш показнішого прапороносця: прапор у руках це ж не дрючок, з яким ідуть в ліс по горіхи, і не церковна корогва, що ледве гойдається над головами. «Наш червоний прапор, частенько приказував батько, це річ дорога, священна, його червоний колір це пролита робітнича кров. З червоним прапором, голубе, ти мусиш триматися так, мов ідеш у бій, щоб запалити серця тих, хто крокує слідом за тобою. Ти мусиш бути як жива статуя: голова вгору, погляд спрямований вперед, крок твердий і чіткий, хоч би й жандарми стояли перед тобою. І руки твої повинні почувати, що вони прапор тримають. Не можна допустити, щоб він звисав мішкувато й незграбно, наче піджак на вішалці. Ні-і-і! Він повинен вільно майоріти на вітрі, так, щоб самі собою утворювалися красиві складки, так, щоб червоний оксамит здавався живим, як вогонь, як кров...» Так от, протягом двадцяти років на демонстраціях, на святкуванні Першого травня батько йшов попереду з червоним робітничим прапором у руках. Скільки разів ганялися за ним жандарми, скільки разів садовили його в тюрму!... Та нікому не щастило вирвати з його рук червоного прапора. І тепер ще, наприклад, згадують хлопці, як у вісімнадцятому році, коли шахтарі проголосили у нашому містечку республіку, батько пройшов з прапором крізь цілий кордон солдатів (самі чужаки, кажуть, були ці солдати!) і повів за собою всіх, хто злякався було гвинтівок. А в двадцять першому році, по тому, як ми, Хоу-ри, пішли за Третім Інтернаціоналом і порвали з соціал-демократами, у батька намагалися відняти прапор. Двадцять років цей прапор був у нашому домі. Батько ні за що не погоджувався залишати його в приміщенні спілки в корчмі. «Не місце робітничому прапорові в корчмі, де гуляють та п’ють. У робітника в будинку от де він має зберігатися», так казав батько. І товариші погодилися з ним. Удома батько спеціально обладнав невеличку комірчину для прапора. І як обладнав! Вона була чисто прибрана, побілена, на стінах висіли портрети Маркса й Енгельса і ще одна картина не пам’ятаю вже чия! на якій було зображено Свободу, що веде народ на барикади. Не знаю, чи повірите ви, але до цієї комірчини батько ніколи не заходив у капелюсі. На поличках у нього лежали старі газети «Зоря», «Право», «Вересень», робітничі календарі, брошури, пісенники. Та коли, боронь боже, мати пробувала сховати в комірчині щось із хатніх речей, починалася гроза... Справжня гроза, мушу вам сказати, хоч взагалі наш батько добряча душа. І от, уявіть собі, появляються одного разу двоє якийсь Філка і молодий Бургр, що став чиновником лікарняної каси, бо вмів вислужуватися перед хазяями. «Товариш Хоура, ти порвав з соціал-демократами. Наша організація послала нас за прапором...» Батько почервонів, стиснув зуби, а потім як гукне матері: «Мар'янко! Відчини двері!..» Мати, звичайно, послухалася. Батько ступнув до своїх гостей, схопив кожного за комір, проніс їх через кімнату, через коридор до порога і скинув з ганку. Я саме збирався йти до шахти на післяобідню зміну. «Гляди, сказав я батькові, це може погано скінчитися. Тобі треба порадитися з товаришами на той випадок, коли вони знову здумають прийти до нас...» Та де там! Батько нагримав на мене. Він, мовляв, сам зуміє впоратися, і нехай я тримаю свої поради при собі. Не слід було мені того вечора йти до шахти, та що вдієш, так уже сталося. Додому я повернувся пізно десь біля одинадцятої. Ледве дотягнув до кінця зміни: все падало з рук. Товариші питали, чим я так засмучений, і я мало не розповів їм про все, та вчасно стримався. Подумав, що батько дуже розгнівається, якщо піде про це поговір, і що після того прочухана, можливо, до нього більше не поткнуться за прапором. Та, підходячи до дому, я зрозумів, що сталося щось недобре. Звичайно в нас лягали спати разом з курми, бо вставали вдосвіта (батько того тижня працював на ранковій зміні), а тут раптом у вікнах світло. Я метнувся до ганку, вскочив у кімнату й бачу: біля столу сидить заплакана мати, сестри Анда і Марука схлипують, наче на похоронах. А батька немає... Де батько?! Заплакана мати так і не змогла мені нічого відповісти. Лише через кілька хвилин уда пере II ь № 8 6 лося розпитати в дівчат, що сталося... Уявіть собі, що ці падлюки прислали за прапором, за червоним робітничим прапором... жандарма! І саме цього рудого Зунта, австріяку, який під час війни віднімав у наших жінок усе, до останньої зернини, і якого люди хотіли після перевороту повісити... його змушені були тоді перевести на два…

Бібліотека | Журнал перець | Контакт | Зиз | Карикатури | Комар | Лис Микита | Сатира

Copyright © 2021-2025 "Перець - гумор і сатира"