Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1968 №04 Сторінка 6

(Народні усмішки, Гуморески)
Журнал Перець 1968 №04 Сторінка 6 - Народні усмішки, Гуморески. Ішовши з ярмарку, одна жінка завітала до своєї куми. Кума запросила н до столу. Кумо, що вам дати їсти? запитала вона. Що-небудь, аби пироги, сказала нсінна. Повідомив Д. Ф. КОЗОЛУБСЬКИИ з с. Гніздично Збаразького району Тернопільської області. СІМЕЙНІ ШТАТИ Петя І ЛІза одружилися. Не минуло й півмісяця після одруження, як Ліза питає чоловіка: А хто в нас буде старшим? Та вже ж, мабуть, я, відповідає чоловік. А касиром? А про це ще подумаємо. Нічого тут думати. Старшим і касиром буду я, промовила Ліза, нічого роздувати сімейні штати. Надіслав Я. МАРТИНЕНКО з села Рудьківки Бобровицького району Чернігівської області. СВЯТИЙ ХЛІБ Одного разу за обідом бабуся каже своєму онукові: Сашуню, скинь картузик, у тебе ж святий хліб у роті! А Саша: Пробачте, бабусю, я їм без хліба... Повідомив В. С. МОВЧАН з с. Сарн Гадяцького району Полтавської області. УЖЕ ЙДУ... Бригадир: Семене, ходи на недільник. Поможеш пшеницю в’язати. Семен: Не можу, брат. Руни болять... Бригадир: Та я тан, по-сусідсьни. Голова наказав дві бочки пива для в’язальників вивезти. Семен: Та кажу.ж, що вже йду. Повідомив Б. ГАЛЯНОВСЬКИИ з с. Свистільники Рогатинського району Івано-Франківської області. ТЯЖКЕ ЗАВДАННЯ Звертається пан до нового слуги: Ти які черевики мені приніс, дурню? Один чорний, а другий жовтий? Та я І сам тан міркував. Там є ще одна пара, але вона така сама... Повідомив Р. М. ФАБРИКА з м. Івано-Франківська. ПОКИ ЗАКИПИТЬ Громадянин зайшов до чайної. Виявилось, що сніданок ще не готовий. То, може, у вас хоч чай є? спитав громадянин. Є, відповіла офіціантка, але він ще не кипів. То я почекаю, поки закипить. Тан пічка не горить, пояснила вона. Записав Ф. СОБКО з м. Полтави. ПРО САРАЙ І ГІНЦЯКА Сарай громадянки Сулими, котра проживає в селі Сиваківцях Липовецького району на Вінниччині, безперечно, не належить до визначних пам’яток архітектури. До Нотр-Дам, Пізанської башти чи гробниці Тамерла-на, йому, скажемо відверто, далекувато Масштаб не той трохи. Але коли зайшла мова про друковане слово, то сарай громадянки Сулими щодо цього може досить успішно конкурувати із світовими пам'ятками архітектури. Спочатку про сарай було написано у Си-ваковецьку сільраду. Він набрав слави місцевого значення. Автори наукової розвідки громадянки Лукія Миронівна Реган та її донька Ганна Григорівна Реган. Хати громадянки Сулими і громадянок Реган, як кажуть на селі, «в межу». 1 от громадянкам Реган не сподобалось місцерозташування сарая громадянки Сулими. Назрівав прикордонний інцидент. який згодом переріс у справжню війну. Ультимативну вимогу громадянок Реган негайно ліквідувати сарай шляхом знесення було ігноровано місцевою владою. Даремно. Сільська Рада мусила б капітулювати негайно. Бог з ним, з сараєм. Що таке, зрештою, шлакобетонний сарай в порівнянні з палким бажанням громадянок Реган бачити на його місці руйнацію? Скоро в «сарайну» війну було втягнуто районні установи і організації. Липо-вець не Сан-Франціско, Липовець не дуже великий населений пункт, і скоро в Липовцях не було жодної людини, яка б не знала про знаменитий сарай громадянки Сулими, який так не подобався громадянкам Реган. Спроби райради і місцевої юстиції виховати у громадянок Реган терпимість до сарая громадянки Сулими не призвели ні до чого. Війна роз-горялася, і скоро про сарай громадянки Сулими стало відомо в обласному центрі. Саме з Вінниці починається тріумфальний марш са рая по шляху до слави. Обласні організації та установи вже знали про сарай більше, ніж про Вінницький костьол, пам'ятник архітектури XVII століття, але вирішити проблему сарая так і не змогли. Скоро про нього стало відомо в Києві, а згодом і в Москві. Молодша Реган оббивала пороги столичних установ та редакцій газет і журналів з єдиною вимогою: «Геть сарай громадянки Сулими!» На запитання, чо- му ж «геть», чулася лаконічна відповідь: «Геть тому що геть!» За останні півтора року унікальний сарай обдивилося вісімнадцять комісій! Збиралися спеціальні збори мешканців села, сотні людей відривалися від роботи, щоб переконатися, що справа не варта іржавого цвяха, забитого в стіну сарая. Бачили цей шедевр архітектури юристи і журналісти і ще безліч відповідальних товаришів, які так і не можуть дати відповіді, як бути з сараєм далі. І не так з сараєм, як з гро мадянка.ми Реган. Громадянинові Гінцяку Петрові Івановичу сарай не заважає. Він живе далеко від знаменитого сарая, але щось у його характері багато спільного з характером громадянок Реган. Переступивши поріг редакції, Петро Іванович відрекомендувався директором Дра гово-Станівецької школи Хустського району Закарпатської області. Далі все пішло, як по писаному, а воно ж таки й було по писаному, бо Петро Іванович знає, як писати і куди писати. Виявляється, Петра Івановича оточують самі тільки злодії та пройдисвіти Дивно, як тільки не…


 Copyright © 1922-2024 "Перець"