Перець
ГУМОР І САТИРА

Перець 1971 №06 Сторінка 4

Перець 1971 №06 Сторінка 4. Оповідка перша. Не на ту ногу... Дозвольте вас запитати чи в наші дні ви були на Сорочинському ярмарку, чи не були? Кажете не довелося. Радимо: побувайте. Ви, скажімо, вирішили поїхати через Миргород. Як ото кажуть по центральній дорозі засмалили... Дорога, куди ваше діло рівненька, пряменька... Асфальтована. Прикотили ви, скажімо, «Запорожцем». У вас, кажете, «Москвич»? Будь ласка, шмаляйте хоч і «Волгою»... Шлях до села Великі Сорочинці гладенький, чистенький. І тепер отак як станеш та удовж ярмарку як глянеш сотні легкових машин, автобусів, мотоциклів... Ото отаборилися... Поприїжджали ярмаркувати... А на ярмарку не лише гаманцем, очима всього не вбереш. Усього досить, чого тільки твоя душа бажає. Правда, без традиційних волів та гарб. Ой, вибачайте, підбрехав. Були і гарби, і воли. Славні миргородські артисти чудесною виставою ярмаркового глядача пошанували: норовисту Хіврю та її красуню дочку Парасю по ярмарку катали... Стьобаючи батогом круторогих, Черевик на всю ярмарку гукав: Цабе! Соб! ЦобІ... Від отсього соб! цобІ повіяло гого-лівським сміхом і виразно нагадало чим ми були і чим стали. Посеред ярмаркового майдану височів полірований стовп. На вершечку того височенького, гладенького стовпа хилиталися гарненькі чоботята. Унизу інструкція: лізь, забирай і взувай. Учень дев’ятого класу поліз і доліз. Приміряв завеликі. Не розгубився, удруге подряпався. Добрався глип! жіночі черевики. Хлопчина не розгубився. Каже чоботи будуть батькові, черевики матері. Опівдні дивлюся нічого не ВИСИТо. Пи таю працівників райспоживспілки ото чоботи та черевики, і все? Та ні!.. Оце представник колгоспу «Україна» останню, двадцять другу пару, здійняв. Хотіли іще, дек наш голова заперечив. Говорить молодь тепер у нас до того спортивна що на небо і то вилізе! Оповідка друга. Упаде і не встас. Вивершуючи п'ятирічні плани, великосо-рочинці своє село прикрасили ладними культурно-освітніми закладами й новими житловими будинками. Електрифікували, заасфальтували, фабрику вишивально-художніх виробів устаткували, ще й розпречудовий хлібозавод збуду вали. Признаюся: їду додому три хлібини хапаю. Хліб їси і не наїсися. Нелегенькою дорогою великосорочинці до такого дійшли. Звичайно, на шляху траплялися і ледацюги... Упаде і не встас. Носа в землю зажене і лівим оком сюди та туди водить: чи далеко бригада одійшла. Глянув ого-го! Уже й не видно. Тоді мерщій хоп! та плиг до куми: «Голубонько! Налий півсклякочки!.. Наробився!.. (Не каже належався). Цо того, каже, спину гнув, аж під ложечкою засмоктало. Лий, лий, кумонько, не стісняйся!..» Сіяв, куме, не орав? Ой! Доливай, доливай... І сіяв, і орав, і волочив, і загрібав, і підгрібав... Ледацюги добре знають: орати і сіяти язиком найлегше. А на зборах: Хто на роботу не виходив я? Хочете на мені покататися? Не на такого напали! Були такі, що були, то були. Часом випливають і нині, але з «тілігентним» підходом... Імію до вас человечеську просьбу. Я возій молока. А мене з возія здіймають. Парубійко, їй-їй, хоч з лиця воду пий. Пиця повненька, червоненька... Куди вас посилають? На комбайн. А чому на комбайн? Дек... Я той... Як його... Торік курси комбайнерів закінчив. А чого ж вам? Сідайте правувати. Ехе-хе... Ви не в курсі діла. У мене до комбайну ніздрі не підходять. Вузенькі... Лікар каже: з твоїми ніздрями тільки парне молоко возити. А коло комбайна дух мені забиває. Провірили хлоп яга злукавив. Медицина встановила: з такими ніздрями не тільки на комбайн, на роги чорту можна сідати. Оповідка третя. Нас знайомлять... Ми голова сільради Микола Григорович Цис і автор оповідок маршируємо вулицями села. Микола Григорович з утіхою знайомить нас: це Палац культури із залою на чотириста місць. Повертайте сюди: бібліотека. Двоповерхова. Пішли далі школа. За школою нова їдальня для учнів. У кінці вулиці друга школа, недалеко дитячий садок. Ви б глянули, яка се на диво звабно по будована дитяча інституція. Ходиш, знайомишся, і тебе од радості підкидає як виросло і росте село наше! Побували ми й на спорудах, що пролягли над річкою Пслом. Не знаю, чи вам відомо, що Великі Сорочинці од краю і до краю через усе село прорізає річка Псел. Жартували, а чи й правду казали, але го ворили: весною соми залазять у піч. А щуки дак ті прямо в казан плигають. Гупаємо по першому мосту. Нічого не скажеш міцна будова. Залізобетонна. Торкнулися закаблуками й другого теж залізобетонного мосте, що проліг над заплавою. З мосту переплигнули в корчму: побудована в українському народному стилі, корчма красується на березі Псла. Як зайдете всередину, ваше око одразу приваблять гоголівські герої, що з кожної стіни позирають на вас. Ось праворуч попович із вареником у роті. А онде ліворуч чорт Солоху спокушає. Тй-бо, чудесно. Не гріх і випити. Ми, звісно, смиконули... по склянці чорної кави й подалися далі. Оповідка четверта. Хай живе гоголівський сміх! Біля пам’ятника Миколі Васильовичу Гоголю ми шанобливо спинилися. Величаво стоїть великий сатирик. Ніби мовить: «Радійте, смійтеся, люди добрі! Сміх усяку погань на демлю валить, а вам жити допомагає!» Зайшли в літературно-меморіальний музей Миколи Гоголя. Нас привітно зустрів директор музею Георгій Сидорович Брайко. Звісно, усього баченого не перекажеш, але нам хочеться сказати ось про що: гоголівський музей це наш скарб, наше чисте джерело сміху п’єш і не нап'єшся. У нову, дев’яту п'ятирічку музей М. Гоголя мають розбудувати…


 Copyright © 2021-2024 "Перець - гумор і сатира"