Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Бібліотека Перця 2018 №20

Іменини року

Розмір тексту: 
Ö²ËÊÎÌ ÂÈÏÀÄÊÎÂÎ…
Самопередмова
Ото сиджу і думаю: що сказати про себе читачеві? Жит
тя моє — це випадок. А радше — випадкова законо
мірність чи закономірна випадковість. Ну, почнімо з на
родження. Де я на світ появився? Хто знає щось про мене,
здивується. Як це — де? Написано ж: у Слободі Шарго
родській. Аж ні. Мама була в сусідньому райцентрі
Чернівцях — ось там і сталося. Випадок!
Далі — ще дивніше. Принесли мене у сповиточку. Аж
тут циганкапороділля глип своїм зизим оком: "Ану, ану,
молодичко, покажино свого циганчука. О, та він у тебе
буде книжки робити…". "Скаменій, циганко, ми ж бідні
люди!" — ховає мене мама від циганської зурочі.
Отак і випав я із циганського воза. Але на цьому випад
ковості не скінчилися. Був у нашому Шаргороді єдиний
технікум — агрономічний. Тож куди іще податися селю
кові? На агронома я не тягнув і рвонув у поети. Написав
довжелезного вірша і виграв першу премію на місцевому
конкурсі. Тато покрутив у пальцях преміальну піпеткову
авторучку і цілком випадково промовив: "А може, ти бу
деш цим… писательом?.."
Звідси й пішлопоїхало. Вже на сільському розхитано
му возі. Невдовзі прямо з воза пересів я на гримучого
бомбардувальника. А вже з нього на парашуті приземли
вся аж у Львові. А там — факультет журналістики і най
страшніший з усіх предметів — практична стилістика. Чо
му найстрашніший? Бо я виявився унікальним недоуком.
Твори і диктанти лущив як горіхи. А граматику — ні в зуб
ногою. Мимрю на заліку щось несусвітнє, а непідкупна
викладачка Ірина Ощипко скрушно хитає головою: "Ах,
Перебийніс, Перебийніс, поетична душа. Ну що мені з
вами робити?" Хапаюся за соломинку і відчайдушно ви
дихаю: "Ставити залік…"
Хтозна, може, справді слово "випадок" якось пов'язане
зі словом "випав". Випав з воза. Випав з бомбардувальни
ка. А з Франкового університету не випав. Чим не випад
3
Подобається "Перець"?
ковість? Можна було б ще і ще згадувати щось подібне.
Але навіщо? Адже сказано: життя моє — це випадок. Ось
прокидаєшся вранці, стаєш не на ту ногу — і народжується
вірш. Випадково.
А врешті — хіба не випадок те, що світ я вперше поба
чив шостого червня. В день народження Олександра Пу
шкіна і в сучасний День журналіста. Коли мені в Ад
міністрації Президента України вручали одну з випадко
вих нагород, я подякував таким чином: "Не знаю, хто це
зробив, але спасибі йому за те, що призначив День жур
наліста на день мого народження!".
І ще скажу. Ми, звичайно, не Пушкіни. Та у всякому разі
ми — Перебийноси. На тому й стоїмо. І, до речі, не зовсім
випадково…
P.S. А тепер і на цю дитячу гумористичноліричну кни
жечку у Бібліотечці любого Перця навипадковувалося…
Ось так!
Петро ПЕРЕБИЙНІС.
4

 Copyright © 1922-2021 "Перець"