й не сіялися: писав по-дружньому ущипливі вірші про своїх
шкільних товаришів, товарний писали про нього, а разом —
про вчителів.
Роботу цю перервала війна, і недавнього учня Колю
Петренка погнали з рідної Лохвиці у фашистську неволю.
Пройшов він через два концтабори й опинився у третьому;
після всього пережитого довелося пожити ще й на повоєнних
наших трудармійських харчах, що теж було не
кутя
з медом.
Усе це, як самі можете догадатися, не дуже до сміху
заохочувало. Але даний Миколі батьками й матінкою
Природою гумористичний дар на вибоїстих життєвих дорогах
не розтрусився. Отож, поселившись у Львові та надійно
утвердившись у красному письменстві як поет-лірик. Микола
Євгенович знову за гумор узявся. Спочатку, як сам при-
знається, робив це жартома. Тим часом саме гумор допоміг
йому пережити (в прямому розумінні!) іще одну лиху годину:
коли в 1975 р. тодішні пильноокі охоронці «єдиномислія»
угледіли в його ліричному вірші якусь там «крамолу»,
а настрахопуджені кололітературні хлібодавці відлучили
письменники від роботи, видань і видавництв. «Перець»
дверей перед своїм автором не зачинив — надрукував його
вірші, видав книжку.
Остаточно переконавшись у такий спосіб, що гумор
допомагає жити. Микола Євгенович для більшої поважності
запустив іще поважніші вуса (див. патрет) і з усією серйоз-
ністю за справу взявся.
Сьогодні серед його тридцята з добрим гаком книжок
ліричних віршів та прози є вже кілька збірок віршованого
гумору та сатири. До них оце й ще одна додається. До речі,
якщо уже точним бути, то тому, хто її придбає, навіть не двічі,
а тричі пощастить. Бо більшість віршів М. Петренка написані
не лише заради того, аби людина просто посміятися могла —
вони спонукують думку ворушитися. А сміятися та ще
й думати при цьому — то вже саме тільки це на подвійну
користь людині йде.
Дм. МОЛЯКЕВИЧ.
4