зближувало з рядовими. З безпосередніми підлег-
лими він, ясна річ, не міг собі нього дозволити.
Того разу зібралася досить приємна компанія.
Стрункий білявий спортсмен років двадцяти семи —
як з'ясувалось, інженер якогось проектного бюро.
Чоловік середнього віку (судячи з усього, лікар)
з благородною сивиною і в рогових окулярах, яких
він не знімав, навіть коли купався. Чорнявий
говіркий мужчина років тридцяти з вузенькими,
акуратно підстриженими вусиками.
Розклали, хто що мав із закуски, скинулися по
карбованцю, і чорнявий швидко збігав до кіоску,
що стояв не на території пляжу, зрозуміло, а за
три метри від входу й приніс пляшку «Екстри» і
три пляшки пива.
Цокнулися.
— За здоров’я!
— За хорошу погоду!
— Щоб не останню!
Лука Лазарович захопився закускою й не за-
уважив, з чого саме розжеврілася розмова. Коли
прислухався, то почув, що молодий інженер за-
пально розповідає про якогось дурня з їхнього
проектного бюро, який уже не перший рік прова-
лює роботу, і ніхто не може знайти управи на
нього.
Лука Лазарович, надкусивши цибулину, кинув,
ніби між іншим, десь почуту фразу:
— У кожній установі має бути хоч один свій
дурень.
Усі засміялися й з повагою подивилися на Луку
Лазаровича.
6