
сований громадянину Мандриці, що живе на Пуш-
кінській вулиці, 126.
— Мандрика — це я, — захитав розкуйовдже-
ною головою відвідувач. — І це я, дійсно, живу на
Пушкінській. По сусідству з вами.
У листі райком партії сповіщав громадянина
Мандрику Мефодія Никоновича, що його скарги
переслано до райжитлоу правління на розгляд і
вжиття заходів.
— «Переслано»... — криво посміхнувся Мефодій
Никонович.
— А про що ви писали до райкому?
— Про що? Невже не ясно? Ах так... Я ж вам
не показав цього документика... От пам’ять! От
пам’ять!
І він поклав мені на стіл іншого папірця.
Це була відповідь виконкому райради тому ж
таки громадянинові Мандриці: «Про факт, наве-
дений у Вашому листі, ми проінформували началь-
ника житлоуправління і зобов’язали його...»
— «Проінформували», «зобов’язали»... Нема то-
го, щоб самим розібратися і по-діловому вирішити
справу.
— А про що ж все-таки справа?
— Невже не ясно? Ах, пробачте. Я ж вам зби-
рався оце показати... Ну, й пам’ять! Ну, й пам’ять!
Не знаєте, од чого бувають такі провали пам’яті?
— А у вас склерозу не було?
— Господи? Я ж вам кажу: «Ні-ко-го не було.
Ніхто і носа не потикав! Одні лише папірці шлють
і шлють... Такий бюрократизм розвели, що...
І Мефодій Никонович Мандрика тонкими паль-
цями швидко-швидко почав перебирати свій архів.
6