Я дивився на незнайомця, безглуздо кліпав очи-
ма, але ніяк не міг збагнути, хто до мене ввірвався
і чого він хоче. Родич? Щось я таких досі не зустрі-
чав. Значить, хтось із товаришів дитинства. А хто?
Петя Заноза? Ніяких ознак, що це він. Вася Корч?
Той був чорний, як смола. А в цього яке волосся?
Хто його знає, з-під шапки не видно, а він її чомусь
не знімає. Коля Сириця? Теж ні. Ет, чорт з ним.
Буду вдавати, що впізнав, а там, по ходу дії, все
стане на свої місця.
— А ви... Ее-е, а ти, брат, яким був, таким і зали-
шився, — почав я, запинаючись.
— Уяви, мені це всі говорять, — засміявся незна-
йомець, показуючи два ряди зубів, білих, як фар-
фор, і рівних, як патрони в обоймі. — Он з дружи-
ною вже два десятки років живемо, а вона мені все
молодістю докоряє. «За тобою, каже, треба пильно
стежити, бо ще, чого доброго, де в гречку вскочиш».
Зрозуміло, на що натякає?
«У кого з хлопців були такі білі і рівні зуби? —
мучила мене думка. — Згадати б, і все впорядку.
Ні, таких зубів не було ні в кого».
— Та ти що на зуби мої дивишся? — перехопив
мій погляд незнайомець. — Не дивуйся. При сучас-
ному рівні техніки чудес не буває. Поміняв. Це
пластмасові. Добрячі зуби. Ось уже десятий рік
служать. А то був дожився, що люди м’ясо їдять,
кісточки гризуть, а я манкою давлюся. Так, кажеш,
яким був, таким і залишився? Уміти треба зберег-
тися! А ти подався. їй-богу, пройшов би повз тебе і
не поздоровався б.
— Між іншим, ти так і зробив, Зайшов і не при-
6